Плач у малих дітей не завжди можна пояснити нездужанням. Коли дитя плаче, його треба взяти на руки і забавити. Можливо, йому треба відригнути. Часом дитина плаче тому, що голодна.
Часом я впадаю у такий крик…. Мама тоді не знаходить собі місця і прибігає, аби мене потішити.
Вона вже сама не знає, що зробити, аби я тільки перестав плакати.
А я й не думаю, бо тепер мені стає цікаво, що вона ще спробує, аби мене заспокоїти.
Особливо довго й голосно плачу, коли мені нудно.
Моє безсумнівне досягнення: на мій плач, що травмує слух, мама й тато поспішають до мене зі швидкістю блискавки.
Їм-бо завжди здається, що я звалив на себе отой великий стелаж із книгами.
Або що впав до каміна.
Або що мені на голову впав отой великий свічник.
Напевно, отакі думки їм щоразу рояться у головах. Аж мило подивитися, як вони намагаються мене заспокоїти, хоча, звісно, нічого на мене не впало.
Але це вельми гарне відчуття, коли тебе отак забавляють.
Часто я плачу, коли мені чогось не можна.
Тоді я кричу так, що у всіх закладає вуха.
І тоді буває, що можна.
Але коли мені зовсім не можна того, чого не можна, нема ради – плачу далі.
Бо може таки статися, що врешті вже все буде можна.
Цей варіант плачу, з короткими перервами, аби перевірити, чи батьки вже здаються, чи ще ні, мій тато називає «тактичним плачем».
Бабуся каже, що мама й тато зриваються з місця як попечені, коли лиш почують, що я рюмсаю.
– Нічого йому не станеться, як собі трохи попхинькає. Це добре розвиває легені, – стверджує бабуся.
Правда, я плачу й тоді, коли відчуваю голод і хочу, аби мені дали мою плящинку.
Врешті-решт я мушу плакати, бо не можу покликати маму з кухні: «Егей, мамусю, принеси мені, будь ласка, щось поїсти!» Я можу хіба плакати. Бо коли плачу, то мама обов’язково до мене прийде.
Проте мене ще багато відділяє від моєї плящинки із теплим молочком.
– Бідна дитина, – каже мама і бере мене на руки. – Щось недобре приснилося, пташку?
Ще якусь хвилину мене заспокоює. Але мені нічого не приснилося. Я просто голодний!
Часом мамі вдається досягнути того, що я перестаю плакати. Але за дві хвилини заводжу ще раз, і мама знову приходить.
– То що, може, щось зробимо, аби пташкові відбилося? – питає мама.
Та ні, я голодний, але як їй про це сказати? Справді, коли вона отак мене підносить, то мені часом таки відбивається, і тоді мама, задоволена собою, знову кладе мене до ліжечка. Та я все одно невдоволений, бо й далі голодний, отож плач продовжується. Мама приходить утретє або вчетверте.
– Ти сьогодні якийсь неможливий, – каже. – Зараз дам тобі щось питоньки, теплого молочка. Може, тоді вгамуєшся.
Важко комусь пояснити, що ти голодний, коли ти у такому віці, як ото я, і коли можеш хіба плакати!