На сьомому-восьмому місяці дитину можна садовити до манежу, де вона буде у безпеці, отож мама матиме змогу на короткий мас вийти з кімнати.
Я не надто люблю свій манеж.
Мій дідусь також його не любить.
– Чудово розумію хлопця, що не хоче тут сидіти, – стверджує дідусь. – Хто б міг подумати, що ви підписуєте різні відкриті листи проти утримування тварин у тісних клітках!
Потому дідусь забирає мене з манежу, садить собі на коліна, й ми бавимося у «гоп-гоп, на конику хлоп, хлоп». Це мені, зрозуміло, подобається набагато більше.
– Манеж, певно, придумала та сама особа, яка збудувала тюрму, – каже дідусь.
Коли дідусь зі мною бавиться, то мені дуже весело, і я швидко забуваю про манеж.
Та врешті-решт дідусь більше не має часу бавитися.
І хоче знову мене засадити до манежу. Та я зчиняю вереск, копаю й щосили впираюся.
Бо вмить згадую, що таке манеж.
– Ну, ну, – заспокоює дідусь, – такому великому хлопцеві негоже заливатися слізьми тільки через те, що його садять у манеж. Такий гарний великий манеж, – додає він далі. – Ти можеш тут собі спокійно сидіти, ніхто тобі не заважатиме, а мама тим часом приготує щось гамати.
Дідусь на якусь хвилину дає мені свій годинник – і я майже забуваю про манеж.
Перед виходом дідусь щось шепоче мені на вухо, але я не все розумію:
– Будь мужнім, хлопче! Одного прекрасного дня дідусь принесе тобі пилку й ломик, аби ти міг звідси вибратись і вільно собі побігати!