На випадок, якби в дитини підвищилася температура, у кожному домі має бути термометр, і кожна мама або тато мусять уміти зміряти температуру малюкові.
Часом я справді хворий, а часом мамі й татові тільки так здається.
Але тут вирішують не вони й не я.
Просто в них є така подовгувата паличка, яку вони називають термометром.
І це термометр вирішує, чи я хворий, і якщо так, то наскільки.
Спочатку мені кладуть того термометра під пахву, а за якийсь час пильно в нього вдивляються.
Коли після цього в них стурбований вигляд і коли всі переходять мало не на шепіт – це означає, що я хворий.
А коли я хворий, то мені зовсім нічого не хочеться, тільки ото лежав би собі в ліжку.
Не хочеться навіть розмовляти з Ганібалом, ані підкидати його у повітря, ані ховатися від нього під ковдру, де він не зможе мене знайти.
Зовсім нічого не хочеться.
Навіть тертої моркви чи пюре з банана чи ще якоїсь із моїх звичних забавок.
Мені себе страшенно шкода.
Уночі до мене щохвилини навідується мама й кладе мені руку на чоло. Це дуже приємно. А коли знову запихають мені під пахву термометра й, уважно його дослідивши, веселішають – це означає, що я одужав.
І мама каже:
– Якщо вночі захочеш питоньки, сонечко – поклич мене. І татко одразу принесе тобі теплого молочка.
Тато ствердно киває головою і мовить:
– Так, хлопче, у цьому домі обслуга працює цілодобово!