У певні проміжки часу треба контролювати ріст і вагу дитини, аби можна було порівняти ці дані із таблицею норм. Молоді батьки обов’язково мусять подбати, аби мати таку таблицю під руками.
Коли мене важать і міряють, це завжди викликає неабияку метушню.
І хоча я увесь час хвицаю ногами й роблю все навпаки супроти того, що хоче мама, загалом виходить непогана забава.
Коли я був іще зовсім маленький, то потіхи було менше. Тоді завжди приходила одна пані, яка називалася медсестра.
Це вона мала мене важити.
Отож вона брала мене, загорнутого у пелюшки, і на хвилину підвішувала до чогось, що нагадувало вагу для картоплі.
Я висів, гойдаючись між небом і землею, а пані медсестра напружено дивилася то на мене, то на мої пелюшки, а потому раптом дізнавалася, скільки то я важу.
Тоді казала мені, що я вже великий хлопчик.
А моїй мамі – що я трохи замалий для такої ваги.
Оце й усе.
Зате тепер!
Тепер, коли мене збираються зважити і зміряти, починається велика вистава, бо тепер мене важить мама на вазі, яка стоїть у нас у лазничці.
І коли мене мама на неї кладе, то виявляється, що моя вага може бути дуже різна.
– Не притримуй його, – радить тато. – Пусти, нехай лежить собі! Та ж жодна дитина у його віці не може важити двадцять два кілограми!
Що ж, мама відпускає мене, я хвицаю навсібіч, зісковзую з ваги і – моя вага становить нуль кілограмів. Усім нам стає дуже весело і – робимо другу спробу.
Тато сидить, обклавшись усіма можливими таблицями ваги і твердить, що не може визначити, який у мене має бути зріст, допоки не знатиме, скільки я важу.
Та йому це не вдається дізнатися, бо я борсаюся на вазі, немов риба, яку ото вийняли з води.
Так каже моя мама.
Так само важко й зміряти мене.
Завжди-бо їх цікавить, скільки мене є від одного кінця до іншого.
Тато бере щось, що називає сантиметром, і каже, щоб я лежав рівненько.
А тоді я згортаюся в клубочок, найкругліший, який тільки можливо!
Я-бо роблю це лише для того, аби всі ми мали досить потіхи.
Аби я завжди виконував тільки те, що мені кажуть мама й тато, то ніколи не було б так весело, як ото зараз!
Це я вже встиг збагнути.
Коли татові пощастить, він може здобути кілька варіантів мого зросту, які одразу старанно занотовує.
Мама не розуміє, для чого йому стільки різних даних.
– Як то для чого? – дивується тато. – Якщо усе це додати, а потім поділити, то вийде середній показник. А це вже щось!
– Ну то який нині рішенець? – спитала мама вчора увечері, коли мене знову важили і міряли, а я знай скочувався з ваги на підлогу.
– Та уявляєш, – із збентегою в голосі промовив тато, – згідно із моїми записами, він має рівно 68,5 сантиметра зросту і – важить нуль кілограмів.
– Нуль кілограмів, – на хвильку замислилась мама, беручи мене на руки й міцно пригортаючи до себе. – Що ж, пташку, доведеться тобі їсти більше шпинату!