Потреба спілкування

У восьми-дев’ятимісячному віці, коли дитина вже вміє сама сидіти, мати може на якийсь час залишити її у кімнаті. Для задоволення інстинктивної потреби спілкування дитині досить тільки маминої присутності, скажімо, поруч у кухні. До того ж, дитині вистачає чути мамин голос, аби почувати себе у безпеці й затишку.

Узагалі-то я не стверджую, що мені нудно сидіти отут на підлозі.

Так само не вимагаю, аби мама увесь час зі мною бавилася.

Ось тільки вважаю, що немає у тому нічого особливо цікавого – сидіти й чекати, аж щось станеться.

Бо якось воно геть нічого не відбувається.

Мама посадила мене посередині великої кімнати.

Буммм, – падаю на дупцю.

Середина великої кімнати – це найгірше місце у цілій хаті, бо тут немає нічого, що я міг би змайструвати, що міг би перекинути або подерти.

Тут лише я і Ганібал.

– Ну, пташку, – сказала мама, коли мене посадила отут на підлозі, – можеш посидіти собі тут трішки й побавитися з ведмедиком, поки мама щось робитиме в кухні. А чим я маю тут бавитися?

Час від часу мама визирає до нас із кухні.

І щоразу каже, як ми гарненько собі сидимо.

І що я вже справді великий хлопчик.

Але це неправда, бо я ще маленький.

Маленький хлопчик, який зараз почне плакати.

Це все, що я можу.

Бо зараз конче мусить щось статися.

Бо ми з Ганібалом не створені, аби весь час сидіти посеред кімнати й почуватися так, немовби ми були самі-самісінькі на всенькому світі.

І все через те, що мамі саме зараз треба почистити картоплю.