У восьми-дев’ятимісячному віці, коли дитина вже вміє сама сидіти, мати може на якийсь час залишити її у кімнаті. Для задоволення інстинктивної потреби спілкування дитині досить тільки маминої присутності, скажімо, поруч у кухні. До того ж, дитині вистачає чути мамин голос, аби почувати себе у безпеці й затишку.
Узагалі-то я не стверджую, що мені нудно сидіти отут на підлозі.
Так само не вимагаю, аби мама увесь час зі мною бавилася.
Ось тільки вважаю, що немає у тому нічого особливо цікавого – сидіти й чекати, аж щось станеться.
Бо якось воно геть нічого не відбувається.
Мама посадила мене посередині великої кімнати.
Буммм, – падаю на дупцю.
Середина великої кімнати – це найгірше місце у цілій хаті, бо тут немає нічого, що я міг би змайструвати, що міг би перекинути або подерти.
Тут лише я і Ганібал.
– Ну, пташку, – сказала мама, коли мене посадила отут на підлозі, – можеш посидіти собі тут трішки й побавитися з ведмедиком, поки мама щось робитиме в кухні. А чим я маю тут бавитися?
Час від часу мама визирає до нас із кухні.
І щоразу каже, як ми гарненько собі сидимо.
І що я вже справді великий хлопчик.
Але це неправда, бо я ще маленький.
Маленький хлопчик, який зараз почне плакати.
Це все, що я можу.
Бо зараз конче мусить щось статися.
Бо ми з Ганібалом не створені, аби весь час сидіти посеред кімнати й почуватися так, немовби ми були самі-самісінькі на всенькому світі.
І все через те, що мамі саме зараз треба почистити картоплю.