Дев’ятимісячна дитина береться рачкувати, а відтак не шкодує зусиль, аби добратися до кожної із надзвичайно цікавих речей, яких у цілому домі повно. Маля все мусить дослідити, підняти, покуштувати і, якщо лишень удасться, – перекинути.
Я вже вмію рачкувати й у цей спосіб можу добратися хоч на край світу.
Кінець світу знаходиться за дверима, на ґанку, але туди мені не можна рачкувати.
Бо там страшенно багато різних речей, які я можу поперекидати.
Усі мамині квіти та інші цікаві речі.
Деякі з них навіть смачні – але в невеликих порціях.
Я вмію рачкувати одним вельми особливим способом, якого навчився сам.
Ото сиджу на дупці й, послуговуючись однією ногою, як веслом – принаймні так стверджує моя мама – жену вперед, немов на крилах.
Так-так, виходить дуже прудко.
От тільки не розумію, чому ні мама, ні тато, ні мій старший брат ані будь-хто інший не вдається до рачкування.
Бо коли рачкуєш, набагато більше можна всього побачити.
Можна, наприклад, залізти під будь-який стіл.
Або поміж ніжки стільця.
Скажімо, я ніколи не бачив, аби мій дідусь рачкував собі поміж ніжками стільця.
Певно, не вдалося йому цього навчитися.
Коли поталанить, можна добре потрусити таким кріслом, аж воно від страху із голосним стукотом перевертається догори ніжками.
Коли я вчора на повній швидкості рачкував по кімнаті, мама сказала:
– Якби то хто влаштував чемпіонат світу із рачкування, наш син напевно б здобув золоту медаль!
– Без жодного сумніву, – із гордістю погодився тато. – А потому він би видряпався на п’єдестал пошани, на щоглу підняли б прапор, а оркестра заграла б гімн… І все це – для нашого синочка!
Обидвоє були такі горді, що аж розцілували мене.