Дитина не має надто довго лежати в ліжечку, якщо вона не спить. На якийсь час, допоки не засне, її можна залишити саму в приміщенні, аби вона могла спокійно «заколисатися» своїми думками.
Часами я мешкаю у бабусі й дідуся.
Тоді їм доводиться опікуватися мною цілісінький день і навіть ніч.
Мама й тато кажуть, що я потому стаю розбещеним. Але мене це зовсім не турбує.
Ба я анітрішки супроти цього й не заперечую.
Не так уже й погано, коли тебе час від часу трохи попестять, правда?
Бо інакше для чого ми є, діти?
Я дуже люблю бабусю й дідуся, бо вони завжди бавляться зі мною у різні веселі забави і з ними я довго можу не йти спати.
Часом мені стає трішки сумно, бо не вмію показати, як люблю їх.
Страшенно хотів би щось для них зробити – вони-бо завжди такі зі мною добрі!
Бабуня купила мені книжку з картинками й коли кладе мене в ліжечко, то показує мені її.
Ото саме переглянули усі малюнки, я лежу собі сам у кімнаті і мав би вже заснути.
У тій книжці з малюнками є замок.
У тому замку тисяча кімнат.
Я би дуже хотів збудувати такий замок для бабуні й дідуся.
Крізь тисячу вікон досередини світило б сонечко й помогло б бабусі вилікуватись від ревматизму.
А дідусеві я б подарував чудове крісло-гойдалку, пофарбоване у червоний колір, аби він міг собі в ньому сидіти й гойдатися, як король на малюнку із тієї моєї книжечки.
От тільки я не знаю, як то будується такий замок.
Можливо, вдасться намовити мого старшого брата, аби мені у цьому поміг?
Разом ми могли би збудувати замок з усього піску, що є у нашій пісочниці.
Ми б вимішали той пісок із цілим морем води й добре розім’яли, а потім гарненько утрамбували б і вибудували справжній великий замок із височенною вежею на кожному розі.
Й той замок стояв би тисячу літ.
А коли бабуся з дідусем до нього переберуться, то я інколи їх відвідуватиму й спатиму в усіх кімнатах.
Так само зможу всістися у дідусевому кріслі-гойдалці й досхочу погойдатися.
І Ганібал також спробує.
А може, ми навіть зможемо погойдатися усі четверо нараз? Під голосний і веселий сміх!
Такий великий замок, який ото бачив на малюнку в моїй новій книжечці, я хотів би вибудувати для моєї любої бабусі й мого любого дідуся. І ми жили б у ньому тисячу років, аж доки б не постарілися.
Бо, якщо кажуть правду тато з мамою, бабуся й дідусь завше дуже мене розпещують і ніколи не кладуть спати о визначеній порі. А це значить, що я маю бути їм удячний, отож геть неґречно було б їм не віддячитися.
Правда, Ганібале?
Ганібале… ти вже спиш?