У віці 11-12 місяців мова дитини стає усе більш зрозуміла. Дитина любить видавати розмаїті звуки, особливо такі, які оточення сприймає як галас.
Мамине переносне радіо, яке стоїть у кухні, набагато ліпше від того, яке стоїть у вітальні.
Бо я вмію на ньому грати, отому й ліпше.
Я завжди можу це робити, коли мама ставить те радіо коло мене на підлозі, аби самій спокійно почистити картоплю.
Я натискаю декілька кнопок – і зчиняється неабиякий гамір.
Проте коли раптом натисну не ту кнопку, то галас робиться такий гучний, і то просто над моїм вухом, що я можу навіть перелякатися. А буває що й заплачу.
Та, на жаль, я іще надто маленький, аби поламати мамине радіо. А ось мій старший брат для цього вже якраз надається: кілька разів йому це чудово вдавалося. Ну, врешті-решт, йому вже п’ять років!
Мій старший брат так само вміє псувати годинники. Якось він зумів так поламати будильник, що мама з татом ніяк не могли вчасно встати.
Найліпше йому виходить псувати годинники, коли залишається сам.
Забавки він теж ламає.
Здається, немає такої забавки, якої він не зміг би попсувати.
Бо мій старший брат дуже великий і дуже спритний.
Коли я буду великий, то насамперед спробую зіпсувати переносне мамине радіо.
Хоча я не поспішаю.
Бо дуже цікаво уявляти, як то буде.
Крім маминого радія, існує багато інших можливостей зчиняти галас або музикувати.
Бо я можу робити це й сам.
Для цього мені потрібно накривку й ополоник. Таку музику чутно на весь дім, аж мама з татом затуляють собі вуха.
Тоді мама геть забуває, що збиралася чистити картоплю.
Коли то я сидів собі на підлозі в кухні й від душі музикував, гупаючи ополоником по баняках і пательні, саме увійшов тато.
– А, це ти! – сказав він. – А я то думав, що до нас приїхала ціла оркестра, аби заграти мамі «Марш Радецького».
Мені здалося, що він таки пишався мною, бо я вмію робити таку гарну музику звичайнісіньким ополоником. Ото зовсім недавно я знову сидів на підлозі й за допомогою двох накривок виконував «Тосі, тосі лапки».
Мама затулила собі руками вуха, а ось тато мав вельми гордий вигляд.
– Знаєш що, кохана, – сказав він мамі, – оце навчимо його ходити – й віддамо його до Королівської гвардії за бубняра!
Здається, тато трактує мене щораз серйозніше.