Коник-гойдалка

У десяти-одинадцятимісячному віці дитина відзначається неабиякою руховою активністю. У цей час відповідною забавкою може бути коник-гойдалка. Малюк без труднощів навчиться сидіти на ньому й ним керувати.

Я отримав коника.

Справжнього коника-гойдапку, на якому можу тепер скакати галопом, немов на живому.

Часом його годі втримати. Тоді я зчиняю лемент і не хочу більше їздити на ньому.

Зрештою, у мене два коні.

З мого дідуся також інколи непоганий кінь.

Він так входить у роль, що бабуся якось сказала, що якраз у цьому й полягає його покликання.

– Ну, ну, – відповів їй на те дідусь, – не перебільшуй, будь ласка.

Коли дідусь вдає із себе коня, бабуся допомагає мені видряпатися на його спину, а дідусь ірже й пускається галопом по цілій хаті.

Час від часу він хвицає ногою, і я заливаюся сміхом.

Коли я їду отак верхи на дідусеві, зі мною нічого не може статися, бо бабуся знай притримує мене.

Бабуся, проте, мусить особливо пильнувати, коли дідусь робить щось, що, на його думку, зветься високою віденською школою класичної верхової їзди з цирковими елементами. І коли дідусь піднімає передні ноги, аби показати клас, бабуся мусить казати “прррр”, аби він урешті зупинився.

Коли бабуня знімає мене на землю, то завжди повторює, що дідусь розминувся зі своїм справжнім покликанням, бо з нього вийшов би чудовий кінь на каруселі. Дідусь гладить мене по щоці й твердить:

– Ще трохи мусимо потренуватися, а тоді напевно виграємо будь-які перегони!