Варто прийняти як засаду, що баняки, пательні, склянки, ножі й виделки мають перебувати за межами досяжності дитини. Бо інакше вона неодмінно спробує їх перекинути – зі справдешньої цікавості.
Майже все, що стоїть на столі, є для того, аби його перекинути.
Пляшки, склянки, горнятка та інші подібні речі.
Усе-бо воно зроблене для того, аби малі діти тішилися, коли їм поталанить щось перевернути.
Отож, коли тато з мамою пильнують, аби на столі завжди було щось, що можна звідти скинути, то цим якнайліпше доводять, що люблять нас і добре до нас ставляться.
Бо це така потіха, коли щось скинути зі столу.
Зрозуміло, зовсім ненавмисне.
Врешті, то не моя вина, що щось там перевернулося. Мені досить лиш торкнути ту річ, аби побачити, що воно таке, а воно – незвідь як – візьми й перекинься.
Бам!
І тоді мені страшенно цікаво побачити, чи виливатиметься молоко, сік, а чи кава.
Й куди воно потече.
Коли я рачкую по підлозі, то можу потягнути за скатертину, а відтак мене бере цікавість, чи щось із неї упаде?
От тільки мушу пильнувати, аби воно не гепнуло мені на голову.
Бо коли таке станеться, то я плачу.
Колись я потягнув за скатертину й вилив на себе цілу миску полуничного киселю. Звісно ж, я був такий здивований, що навіть не плакав.
Але то було! Я нічого ні не бачив, ані не чув.
Мама робила все, аби якнайшвидше звільнити моє лице від киселю.
Вона навіть облизувала мене, бо, казала, шкода таких смачних полуниць.
Мій старший брат спитав, чи можна полити мою голову ще й молоком, бо він не любить киселю без молока.
Мама була така зайнята, що навіть забула на мене насварити. А це вже щось значить.
Але полуничний кисіль – то вже стара історія.
Зараз я набрав охоти знову смикнути за скатертину й скинути трохи киселю.
Багато втіхи також, коли потягнути за серветку, якою накрита мамина швейна машина.
Бо тоді на підлогу сипляться страшенно цікаві штуки: шпульки ниток, ґудзики, спиці й розмаїті шматяні клаптики.
Мама щоразу повторює, що коробка з нитками – це зовсім не забавка для малих дітей.
А тато каже, що це повне безглуздя – накривати машинку серветкою, а потому ставити на неї коробку з нитками.
Навіть коли ми одержали ту серветку від бабусі й не можна її отак просто сховати до шафи.
Та й дідусь, який має доволі тверезі погляди на життя, також вважає, що коли в домі є малі діти, то не можна залишати нічого, що можна б стягнути на підлогу.
– Цілком слушно, тату, – відповідає на те мама, – але, запевняю тебе, дуже важко тривалий час жити виключно на горішніх полицях стелажів!