Труднощі переходу

Як я пережив перехідний вік своїх синів

Життя підлітка – це завжди певна таємниця для батьків. І наскільки б довірливими не були ваші стосунки, яким би жорстким не був контроль, це нічого не міняє. Приблизно після 13 років можете бути впевнені – життя вашої дитини перестало бути для вас прозорим. У ньому з’явилися території, на які вам тепер немає доступу.

Ломитися на ці території без запрошення не вийде. Та і бажання такого в багатьох батьків не виникає, між іншим.

Якось спокійніше жити з вірою в те, що сказане усміхненим чадом “тато, та в мене все гаразд, не хвилюйся” відповідає дійсності. Світ підлітка – це як би паралельна реальність, в яку ти не можеш увійти, хоча вона протікає прямо в тебе під носом. Навіть чітко побачити її ти не в змозі. А якщо і побачиш, то, швидше за все, нічого там не зрозумієш зі свого дорослого досвіду. Бо цей світ кипучий, хаотичний і знаходиться в стадії формування.

Там ще немає чіткого розуміння, чого ти саме хочеш, там вирує розплавлена магма бажань, інтересів, питань, спроб розібратися в собі, у навколишньому житті, у стосунках з іншими людьми. І відлити цю киплячу магму в якісь закінчені форми твоя дитина зараз може тільки сама. Полізеш туди зі своїми дорослими рецептами занадто грубо – можеш зруйнувати крихкі риси індивідуальності молодої людини, що ледь почали оформлятися.

На мій батьківський погляд, тут є лише один конструктивний шлях.

Треба спробувати створити поряд з цією закритою територією підлітка свій простір для спілкування – новий і відкритий для будь-яких тем і питань. Щось на кшталт запасного аеродрому, на якому твоя дитина, яка підросла, завжди зможе приземлитися, якщо їй раптом знадобиться твоя допомога, порада, або просто захочеться уткнутися носом у плече і мовчки побути поруч. Не рватися із силою в чужий світ, а розкрити межі свого.

Так вийшло, що свого часу підлітковий вік з інтервалом у рік-два “накрив” відразу трьох наших хлопчиськ. Про цей непростий період у житті нашої сім’ї я і хотів би трохи розповісти.

Мамі не кажи!

Пам’ятаю, коли синові були вже років сімнадцять, він раптом почав розповідати мені, як вони з братом… кинули палити! І пити! Розповідь поступово обростала всякими пікантними подробицями. Я де потрібно піддакував, де потрібно – сміявся чи збентежено хитав головою, ніби – ну ви і даєте. А сам у глибині душі з жахом думав: це яким же треба бути ідіотом, щоб упродовж кількох років жити поряд з власними дітьми і не бачити всього, про що зараз син мені так захоплююче розповідав.

Коли він закінчив, я обережно запитав:

– Сподіваюся, мамі ти цього не казав?

Син скривджено підняв брову:

– Тато, ну ти що? Їй-то навіщо. До речі, дивися, сам не скажи випадково.

– Їй нема чого, так.

І зовсім вже було зажурився я від своєї батьківської неспроможності, як раптом син видав:

– А ти, тато, все-таки правий був, що так жорстко нам забороняв удома навіть пиво пити. Дуже потужним виявився стримуючий фактор, точно кажу.

Тут треба зробити одне пояснення. Я багато разів бачив, як у сім’ях моїх знайомих підліткам за святковим столом дорослі наливають келих шампанського, чарку вина чи ще чогось спиртного. Ніби, все одно питимуть, так нехай вже краще в колі сім’ї формують “культуру пиття”, під наглядом хмільних батьків. Мені така практика не подобалася категорично, я вважав і продовжую вважати, що вона лише знімає чергову заборону (яких у нинішніх дітей і так небагато) і формує в дітей не “культуру”, а зачатки алкоголізму. Тому, коли одного дня під час сімейного гуляння почув від дітей репліку в стилі “А чому нам не можна навіть шампанського? У Вовчика геть тато і коньяк дозволяє по трохи”, відповів не по-святковому конкретно і дохідливо. У тому сенсі, що, навіть коли моїм дітям буде по тридцять років, я все одно не дозволю їм пити в моєму домі. А якщо дізнаюся, що Вовчиків тато наливав їм щось міцніше за лимонад, то матиму з ним дуже серйозну розмову.

Знаю, що комусь така батьківська позиція здасться занадто жорсткою, але і досі упевнений в її правильності. І от під час відвертої бесіди синуля розкрив мені виворіт цього нашого домашнього сухого закону:

– Увечері з хлопцями візьмемо портвейну, вип’ємо, посидимо біля багаття, пісні поспіваємо. Тут приходить хтось, і – раз: ще чотири пляшки приносить: “Микито, будеш?” А яке там “будеш”, якщо вдома – ти? Пробурмочу щось, на кшталт: “Ні, хлопці, я – пас”, – і піду потихеньку. А потім години три вулицями кола нарізую – чекаю, доки хміль вивітриться, щоб додому можна було прийти. І таке не раз було, і не два. Отже, спасибі, тато. Це була дійсно добра настанова.

Я покажу вам ще те шоу

Дійсно, я ніколи не бачив їх на підпитку, за винятком єдиного випадку, коли Гліб, молодшенький наш, душа і улюбленець, років у п’ятнадцять напився до такого стану, що друзі просто принесли його до дому і нишком запхали через вікно в спальню. Ми з переляканою дружиною всю ніч по черзі приходили дивитися, чи не стало йому гірше. Слава Богу, усе обійшлося без якихось особливих наслідків. На наступний ранок я сидів на кухні і думав, як тут бути. Річ у тому, що на старших хлопців, коли вони були маленькими, я, бувало, кричав і лаявся, про що досі дуже шкодую. Але краще порозумнішати пізно, ніж ніколи. Коли народився Гліб, я жодного разу не підвищив на нього голосу. Він взагалі був у нас якийсь особливий, схожий одночасно на принца з казки і на скуйовдженого курчати. І от тепер це “курча” досипало в себе на ліжку останню годину важкого алкогольного сну. А я сидів за столом і не знав, що і як казати йому, коли він прокинеться. Нарешті, рішення було прийняте.

Я попередив дружину, що це буде всього лише грізне шоу з виховними цілями, що я не збираюся лютувати серйозно і влаштовувати бій биків. Просто з похмілля людина стає куди сприйнятливішою до певних речей. І мені дуже хотілося, щоб мій любимий Гліб назавжди зв’язав у себе в підкірці ці два поняття – алкогольне сп’яніння і небачений раніше батьківський гнів. Тому про те, що творилося на кухні, коли туди нарешті пришкандибав Гліб, що проспався, мені навіть самому зараз згадувати страшно. Я кричав на нього так, що деренчали вікна, і будь-яку спробу його протесту-варнякання присікав ударами кулаків по столу.

Бідна моя дружина, навіть знаючи, що все це – спектакль, кілька разів підбігала до мене і просила заспокоїтися. А я взагалі ні краплі не гнівався, правда-правда. Натурально – ламав комедію, причому, без якогось задоволення. Гліба було тоді страшенно шкода. Але екзекуцію я закінчив, лише коли визнав, що враження він отримав вже достатнє. Через півгодини ми з ним вже обнімалися, жалілися, плакали і просили один в одного вибачення. Але це єдиний за все життя прочухан, який я йому тоді влаштував, вплинув не лише на нього, як виявилося. Зайву чарку відтоді остерігалися перехилити на гулянці всі троє моїх синів.

І ще один секрет видав мені Микита в тій нашій розмові:

– Ти, до речі, тато, молодець, що сам тоді бухати перестав. Це дуже сильно на мене вплинуло, хоча і не відразу.

А я дійсно в ту пору якось раптом припинив свою багаторічну дружбу зі спиртним. З різних причин, ну і з педагогічних у тому числі. І не знав, що для моїх хлопчиськ це стане одним з вирішальних аргументів.

А мамі ми потім все ж розповіли дещо. Але не все, звісно. Справа-то адже минула, чого ворушити? Тільки засмучуватися даремно.

Чи панк, або пропав

Років з тринадцяти мої хлопчиська люто запанкували. З усіма атрибутами – сережка в усі, навмисно подрані джинси з гірляндою шпильок по шву, відповідні зачіски і тому подібне. Причина була проста: підлітки завжди прагнуть прилучитися до якоїсь групи, ототожнити себе з певним молодіжним соціумом. Але так вийшло, що груп цих у нашому невеликому містечку було всього дві – місцева гопота і місцеві ж панки. Для інтелігентного погляду відмінностей тут, напевно, небагато. Але все таки в панків була хоч якась, нехай і смутно виражена, ідеологія, якийсь погано усвідомлюваний соціальний протест, своя субкультура, музика, кіно, книги. У гопників же всі радощі життя зводилися до здобутку грошей на випивку, до власне випивці, до статусного мордобою з метою уточнення особистих і командних рейтингів, ну і як пік життєвого успіху – “зняти дівку” після танців у місцевому клубі. Панки жили все ж цікавіше. Тому вибір синів мене не дуже шокував, хоча і радості особливої, прямо скажемо, не доставив.

Ще один цікавий нюанс: Олег – лідер місцевих панків – був… вівтарником у нашому храмі. Разом з моїми хлопцями багато років ходив у походи і літні табори від нашої недільної школи. А його же молодший брат-панк Генка відкрито позиціонував себе ще і як сатаніст: вивішував на своїй сторінці “ВКонтакті” різні капосні зображення і висловлювання, малював у громадських туалетах перевернуті пентаграми, слухав антихристиянський метал. По суті, це були просто два хороші парубки з важкою долею: батько-пияк, рання смерть матері, убогість, безнадія, озлобленість на весь цей байдужий дорослий світ, що допускає, щоб діти в ньому жили так, як довелося жити їм. Одному Богу відомо, яка була б їхня доля, якби Олег не прибився до Церкви. Звичайно, розбишака він був ще той. Але священик його дуже любив, і деяким парафіянам, які обурювалися таким колоритним вівтарником (наколки, пірсінг, безумні зачіски, ультрамаринове волосся і т. д), казав приблизно так: “Ну от він, нікому не потрібний. Давайте ще і ми його від себе проженемо. І далі житимемо спокійно і милостиво”.

Загалом, з моїми підростаючими дітьми сталося те, що прийнято називати “потрапили в погану компанію”. А що найстрашніше в поганій компанії? Ну звичайно ж, що діти “відіб’ються” від дому, пропадатимуть невідомо де, займаючись невідомо чим. І тут моя дорога розумниця-дружина знайшла геніальний педагогічний хід. Щоб не відпускати дітей з дому до панків, вона… заманила панків до нас у дім. У дитинстві батько не дозволяв їй приводити додому друзів, від чого вона дуже страждала. І коли в нас з’явилися свої діти, дружина твердо наполягала на тому, щоб саме до нас приходили грати їх друзі.

Так у нашому домі з’явилися панки і сатаністи. При ближчому знайомстві вони виявилися тихими соромливими хлопцями. Трималися вони скуто, почували себе явно не у своїй тарілці, особливо в моїй присутності (мабуть, розуміли, що я до них не дуже розташований). Проте дружина наполегливо йшла з ними на контакт, весело базікала про всяку всячину, поїла їх чаєм, з цікавістю слухала разом з ними їх музику, дивилася їх кіно, пригощала всякими смаколиками чи просто годувала борщем і смаженою картоплею, знаючи, що вдома в хлопців їжа буває не завжди. І хлопці потихеньку відтанули. Своєю нехитрою любов’ю моя дружина зуміла зробити наш дім місцем, де їм просто було добре. І вони відповідали тим же: у нас удома жодних антикультурних витівок собі не дозволяли, поводилися украй пристойно. Думаю, для них це взагалі був якийсь новий рівень спілкування, невідомий раніше. Коли ж разом з нашими хлопчиськами ця відважна братва вирушала на пошуки пригод, дружина відкликала Олега як старшого в сторону і просила наглядати за ними. Олег бентежився, тер ніс татуйованою долонею, і обіцяв, що все буде нормально. Як вже воно там було “нормально”, можна лише гадати. Але, думаю, такі довірливі стосунки з мамою друзів не могли залишити байдужим навіть оскаженілого провінційного панка.