Батько знайомить дітей з дійсністю

Здатність знайомити дітей з дійсністю – так коротко можна викласти суть татового стилю виховання. Яскравою ілюстрацією такого підходу може послужити нижченаведене оповідання.

Одинадцятирічний хлопець запрошує кількох однокласників по обіді прийти до нього додому побавитися. Всі відмовляються, називаючи різні причини, найчастіше такі, як: “Не можу, мама не має змоги відвезти мене до тебе”. Хлопець з гіркотою розповідає про те, що сталося, одному зі своїх батьків, який у цей момент розглядає дві можливості: зайняти захисну позицію, заперечуючи дійсність, або ж відкрити дитині очі на цю дійсність. Як сказала мама, авторка цієї розповіді, цього разу вона вперше вирішила використати більшою мірою батьківський, ніж материнський, метод втручання. “В инших подібних ситуаціях, – зізнається вона, – мене охоплювало співчуття до дитини, і я казала йому: «Не журися, зателефонуй ще раз до Марка й скажи, що я можу по нього заїхати, а потім відвезу його додому», або: «Не журися, я сама зателефоную до його мами; вона — моя приятелька, й побачиш, що напевне погодиться, щоби Марко приїхав до нас». Цього разу, однак, я вирішила підійти до цієї ситуації инакше. Зібралася з духом і сказала своєму синові: «Ти справді віриш, що твої товариші не можуть до нас прийти, бо їхні батьки не мають змоги привезти їх?» Він відповів мені: «Правду кажучи, не вірю». Тоді я сказала: «Я теж вважаю, що це неправда; щиро кажучи, думаю, що твої товариші уникають тебе, бо в школі ти постійно зачіпаєш їх і насміхаєшся з них. Учителі не раз вже розповідали мені це. Найімовірніше, саме тому хлопці не люблять проводити з тобою час. Якщо хочеш мати друзів, мусиш їх поважати; якщо ліпше ставитимешся до них, вони охочіше спілкуватимуться з тобою. Сам вибирай, чого хочеш». Мій син, після доволі довгих роздумів, відповів мені: «Ти маєш рацію, від завтра спробую поводитися з ними інакше»”.

Познайомити дитину з дійсністю означає наразити її на страждання, породжені почуттям провини й розчаруванням самим собою, але безконечне оберігання дитини від правди про себе не допоможе їй стати кимсь ліпшим. Не можна бути добрим вихователем, відкидаючи правду й справедливість, як також жодна розсудлива концепція батьківської любови не може брати такого підходу за основу. Діти здатні витримати тягар правди на своїх плечах (яку дуже часто вже знають) і нерідко дивуються, що дорослі начебто не можуть правильно зрозуміти їхньої поведінки.

Систематичне деформування відомої дійсности, невпинна капітуляція перед побоюваннями, що можна завдати дитині прикрощів, означає закладення основ пізнішого розчарування й майбутніх проблем. Коли мине певний час, дитині набагато важче буде погодитися з драматичною суперечністю між уявним образом і дійсністю.

Батько чи мати не завжди може заперечити дійсність і “пристосувати” реальність до життя дитини таким чином, щоб вона не мусила відповідати за наслідки власних помилок. Тому батьківський осуд вважають більш гідним довіри: тато каже, якою ситуація є насправді, допомагаючи дитині не боятися правди. “Правди можна боятися, але водночас людина прагне її як чогось, що звільняє: вона дає тобі відчути, чого ти насправді вартий, – зізнається один хлопець. – Завдяки цьому можеш почуватися відважнішим, готовим до протистояння з дійсністю, замість того, щоб постійно втікати”.

Нинішня ментальність накидає заборону, яка є смертельним ударом для чоловічої й батьківської культури виховання: наказує не оцінювати дитини, а лише розуміти її. Так, немовби ці два елементи є зовсім протилежними і їх не можна погодити між собою. Оцінювання, згідно з таким баченням, – це самовільний акт, синонім нахабства, нетактовности (притаманних тому, хто вважає, що володіє абсолютним знанням про добро й зло) й нездатности зрозуміти чужий емоційний світ, яка залишилася від давнього патерналізму. Того, хто твердить, що впевнений щодо того, що означає виховне добро дитини, а отже, й певні критерії її оцінювання, деколи звинувачують у відсутності “культурної коректности” й досвіду в етичній сфері. Поняття “оцінки” замінили туманним, евфемістичним поняттям “розуміння” дитини, так, наче психологічне пояснення може замінити моральну оцінку, замість того, щоб робити її реалістичнішою, а отже, й справедливішою.

У цьому контексті розуміння психологічної динаміки, інтуїція, яка підказує, “чому” дитина поводиться так, а не инакше (типово жіночий підхід), замінює собою мистецтво правильної оцінки конкретної поведінки в таких категоріях, як позитивне й негативне, добре або погане (батьківський підхід). Психологічне розуміння, безперечно, конче потрібне для виваженої та реалістичної оцінки, але не заперечує її.

Заборона оцінювання, яку нині вважають синонімом визволення й прогресу, а також основою поваги до дитини, неминуче призводить до надмірного психологічного “виправдальництва”. Якщо будь-яку поведінку можна пояснити за допомогою психологічних мотивацій, які її породжують (бо ж усі поведінкові реакції мають якісь причини), то вони стають “переконливим обґрунтуванням” того, що було зроблено.

Люди, в яких зберігається нестримний інстинкт зіставляти поведінкові реакції дитини з оцінковими поняттями, такими, як правда й фальш, добро й зло, певним чином мусять у наш час соромитися й приховувати цю тенденцію. Це накидає їм нинішня панівна ментальність. Але батьківська культура, хоча й пригнічувана, далі “в незручний для багатьох спосіб” заявляє про доконечну потребу оцінки й твердить, що не можна й не треба від неї відмовлятися.

Не змінює цього й постулат, який повторюють як своєрідну психологічну “мантру”, що слід негативно оцінювати лише поведінку дитини, а не саму дитину. Це корисне розрізнення є, щонайбільше, виявом певної психологічної делікатности, але не може піддати сумніву й обговоренню можливість і конечну потребу висловлення оцінкових суджень стосовно вчинків дітей.

Насправді, оцінювання теж може випливати з любови до дитини й з прагнення служити її добру. Навіть якщо це сувора, але реалістична й виважена оцінка, обов’язково висловлена з обережністю, але без замовчування правди, вона може бути бажаним досвідом, корисним, зокрема, й для дитини. Оцінка (зроблена з любов’ю) може бути для неї чимось, що звільняє її, та здатна допомогти їй самовизначитися: “Допомагає мені зрозуміти, в якому сенсі я справді є добрим”, – як сказав один хлопець.

Оцінка, висловлена з любови до правди, навіть якщо є негативною, повертає дитині автентичніший, обґрунтованіший і саме через це прийнятніший образ самої себе. З цієї причини діти-підлітки, які сильно бажають зрозуміти, ким вони є насправді, шукають і глибоко прагнуть цієї оцінки, навіть побоюючись її. Бо вона звільняє від того образу себе, який є досконалим, але нереалістичним, і тому недостатнім для того, щоб протистояти життєвим бурям.

“Можливо, я здатен”, “може, мені вдасться, якщо забажаю” й инші схожі вислови, які відображають позірне, але неперевірене й не підтверджене фактами уявлення про власні можливості, виявляються недостатніми для того, щоби бути справді задоволеним і впевненим у собі.

“Оцінка дає тобі змогу подолати враження, що ти вмієш робити все й нічого”, – зауважив один хлопець, підтверджуючи таким чином, що оцінкові судження виробляють у дитини автентичніше й впевненіше сприйняття власної вартости.

Люди, яких систематично оберігали від оцінок (і які й далі в глибині душі побоювалися їх), завжди боятимуться помилки, поразки, залишитися в’язнями того, що инші можуть подумати або сказати про них. Вони ніколи не знайдуть реалістичного фундаменту власної цінности, бо не отримають ані її підтвердження, ані спростування з боку когось або чогось ззовні.

Можна б сказати, що той, хто любить дитину більше, ніж правду, не може бути добрим вихователем.

Підсумовуючи, скажемо: у вищенаведеній історії головну роль відіграла мама, а це доводить, що різниця між татом і мамою полягає лише в тому, у кого переважають материнські чи батьківські підходи, притаманні кожному з батьків. Використання теорії, яка характеризує їх у категоріях винятковости (а не переважання), могло б призвести до карикатурного й стереотипного опису мужности й жіночости, внаслідок чого не можна було б пояснити численних винятків, котрі трапляються серед реальних батьків. Також не можна було б нічим пояснити делікатности, яка нерідко проявляється в діях чоловіків, тоді як рішучість і реалізм дуже часто йдуть у парі з материнською лагідністю.