Марлен поволі йшла коридором. Теоретично їхній ранковий розпорядок дня давав змогу всім закінчити свої справи з кількахвилинним запасом. Однак реальність була дещо іншою. Вона зазирнула в кімнату Дженніфер. О ні! Куди вона зникла?
Марлен поспішила у вітальню, де її дочка складала нову головоломку на кавовому столику.
– Дженніфер, Ти не застелила ліжка і не склала своєї піжами, – Марлен з тривогою визирнула з вікна, виглядаючи автобус.
– Ой, я забула, – Дженніфер взяла ще один пазл. – Зачекай хвилину.
– Ти забула! Ти добре знаєш, що маєш зробити, перед тим як піти в школу. А зараз вже час виходити з дому. Автобус може приїхати з хвилини на хвилину.
– То може я хоч із цим закінчу?
– Ні. Ти пропустиш автобус. Візьми на кухні свій обід.
Дженніфер неохоче вийшла з вітальні.
Те саме відбувається щоранку. Я не вірю, що вона це робить.
Дженніфер схопила свій ранець і куртку.
– Ти завжди баришся, і всі ці клопоти через тебе! Якщо ти не можеш встигнути вранці, то мусиш скоріше лягати спати!
– Це нечесно, – Дженніфер потупцяла до дверей з повними сліз очима.
– Ти марнуєш вранці забагато часу! – Марлен запхнула руку Дженніфер у рукав куртки. – А тепер вже запізно про це говорити.
Дженніфер побігла до автобусної зупинки, витираючи сльози.
Марлен подивилася їй услід і зітхнула. А он вже й автобус під’їхав. Нині вона знову ледь-ледь устигла. Марлен не знала, що й гадати. Так, тепер уже легше, тому що Дженніфер встигла на автобус. Але чому все це трапляється щоранку? Дженніфер взагалі не має багато роботи. Якби вона просто зосередилася і впоралася з нею, то цієї проблеми в нас не було би.
Голосний брязкіт вивів Марлен із задуми. Денні стояв посеред великої кімнати, а поряд із ним розсипалися по підлозі друзки лампи.
– Денні! Що сталося?
Денні подивився собі під ноги і пробурмотів:
– Не знаю.
– Що значить «не знаю»? Що сталося?
– М’яч у неї вцілив.
– Хто ж це грається м’ячем у хаті? Негайно винеси м’яча в гараж і знайди собі якесь інше заняття!
Денні узяв м’яча і поплівся геть.
Марлен дивилася на гармидер, і лице її спаленіло. Важко дихаючи, вона пішла до кухні по віник і шуфельку. Замітала скло в гніві. Якби Денні просто послухався і зробив правильно, то ми уникнули би цих проблем. Я не можу повірити, що мушу повторювати те саме знову і знову. Як же я цього не люблю! Ці баталії тривають день у день.
Того дня до них зайшла сусідка Бріджит. Сівши за кухонним столом, вона спитала:
– Як у вас справи?
Марлен глянула на Денні, що порався коло своєї іграшкової залізниці, а тоді налила в горнятка каву.
– Зі мною все гаразд, тільки ранок був важкий.
Марлен подобалося говорити з Бріджит кілька разів на тиждень. Подруга жила за три будинки від них – разом із чоловіком Біллом і двома дітьми, Кріссі й Джастін.
– Мені прикро це чути. Що сталося?
Бріджит, чуйна слухачка, заохочувала Марлен все розповісти.
– Дженніфер така повільна вранці і ніколи не встигає до приїзду автобуса. Нині вона залишила безлад у своїй кімнаті і не застелила ліжка.
– То що ти зробила?
– Я була з нею досить сувора. Нам обом було прикро.
– І як ви розійшлися?
– Не надто добре. Вона пішла заплакана, а мені гірко ще й досі.
– Ох, дуже зле. Бідна Дженніфер.
– Бідна Дженніфер? А як же я? Якби вона зробила те, що мала зробити, то в нас не було би цієї проблеми.
– Так, ти маєш рацію. Я просто думала про Дженніфер. Для неї цей ранок теж був важким.
– Мабуть, що ти права. Після того Денні розбив м’ячем лампу, і я мало не з’їхала з глузду.
– Ой-ой! Тепер я розумію, чому ти мала такий важкий ранок.
– Я не хочу сердитися на дітей, але не знаю, що маю вдіяти.
– Я знаю, про що ти говориш. Кілька днів тому Джастін заїхав візком у квітник і поламав там квіти. Я розсердилася і накричала на нього. Ми обоє засмутилися, і настрій вдома був вельми похмурий. Згодом я зрозуміла, що могла би зарадити цьому за допомогою нової стратегії, про яку ми недавно дізналися з Біллом.
– Справді? Якої саме?
– Щоразу, коли ми з Біллом дисциплінуємо дітей, то зазвичай завершуємо розмову так званим Позитивним висновком.
– І що ви робите, щоб кінець розмови став позитивним? – Марлен простягла до Бріджит тацю з печивом.
– Дякую. – Бріджит поклала одне печиво на серветку. – Ми навчилися ставити три питання і робити одне твердження.
– Ви завжди робите те саме?
– Ні, не завжди, але зазвичай щоразу торкаємося тих самих тем. Я пожаліла, що не зробила цього недавно з Джастіном, а тому знайшла його згодом, і ми про це поговорили.
Марлен зацікавилася ще більше.
– І які ж ті питання?
– Перше звучить так: «Що ти зробив неправильно?» Ми хочемо переконатися, що наші діти розуміють, чому ми караємо їх. Коли я спитала Джастіна: «Що ти зробив неправильно?», він відповів: «Я грався на клумбі».
– Ну так, це має сенс.
– Наступне питання таке: «Чому це неправильно?» Коли я спитала це в Джастіна, він сказав: «Тому що ти сказала мені не заходити на клумбу». Тоді я пояснила йому: «Правильно. Ти був неслухняний».
Бріджит сьорбнула кави, перед тим як заговорити далі:
– Третє питання звучить так: «Що ти зміниш наступного разу?» Я ставлю це питання, щоби мої діти поміркували про кращі способи вирішення своїх проблем. Джастін відповів: «Я більше не буду заходити на клумбу».
Марлен зітхнула, надкусивши печиво.
– Коли ти говориш, все виглядає так легко. Але я не впевнена, що мої діти відповідатимуть на ці питання.
– Тому що не хочуть чи тому що не можуть?
– І те, і те. Навряд чи це спрацює в нашій сім’ї.
– Я розумію, що ти маєш на увазі, – усміхнулася Бріджит. – Спершу здається, що все це трохи неприродно. Але я здивувалася, як швидко Джастін і Кріссі все розуміли. Річ у тому, що ми даємо змогу їм вчитися із заробленої догани, а тоді позитивно закінчуємо справу, що відновлює наші стосунки.
– Авжеж, мені подобається ідея завершувати розмову позитивно. Висновок такого роду неодмінно допоможе мені оптимістичніше дивитися на проблему.
– Бріджит нахилилася вперед.
– Коли я побачила, що Джастін шкодує і хоче чинити правильно, мені було легко йому пробачити. Ми обоє відчули полегшення.
– Так-так, це значно краще, ніж те, як ми розійшлися з Дженніфер і Денні вранці.
– І ще одне. Ми з Біллом закінчуємо таким твердженням: «Гаразд, іди та спробуй ще раз». Завдяки цьому твердженню діти знатимуть, що ми віримо в них, і хочемо, щоби вони старалися далі. Ми неначе кажемо: «Ти помилився, але це не причина опускати руки».
Марлен похитала головою.
– Усе це виглядає чудово, але я не впевнена, що це допомогло би мені сьогодні вранці з Дженніфер.
– Важко дисциплінувати тоді, коли поспішаєш.
– Було би краще, – сказала Марлен поволі, – зробити все заздалегідь цього ранку або перенести науку на обід, коли Дженніфер повернеться додому зі школи.
Марлен сьорбнула кави.
– Ти обговорюєш проблему щоразу, коли виховуєш дітей?
Бріджит кивнула.
– Зазвичай. Саме тому я почувалася недобре, коли розсердилася на Джастіна, і він просто пішов гратися. Позитивний висновок важливий, а тому я згодом шукала нагоди повернутися до нього якимось чином.
– Але якщо ми з Крейґом спробуємо застосувати Позитивний висновок, це часом не виглядатиме так, наче ми кажемо, що робити неправильно – це добре?
– Позитивний висновок не замінює догани. Він просто завершує її на позитивній ноті. Тобі все одно доведеться робити зауваження і вдаватися до наслідків, однак Позитивний висновок допомагає з’ясувати проблему і зміцнити стосунки. Адже, виконуючи виховну роботу, ми не хочемо жертвувати близькими взаєминами зі своїми дітьми.
– Це правда, – ствердила Марлен.
– Гаразд, мені вже треба йти, – Бріджит поклала своє горня у мийку. – Дякую за каву і печиво.
– Немає за що. Я рада, що ти прийшла, – Марлен обійняла Бріджит.
Миючи горнята й витираючи стіл, Марлен міркувала про свої розмови з Дженніфер і Денні. Позитивний висновок на завершення – це добра річ. Мабуть, я випробую його з Денні.
Марлен знову сіла за стіл.
– Денні, будь ласка, ходи сюди.
Очі Денні загорілися, коли він зиркнув на печиво. – Чи можу я з’їсти одне?
– Так, за хвилину. Але спершу я хочу поговорити з тобою про те, що сталося з лампою.
Денні насупився і запхав руки в кишені.
– Денні, подивися на мене. Я просто хочу це обговорити. – Марлен простягла руку, пригортаючи сина до себе. – Що ти зробив неправильно?
– Розбив лампу.
– Так, але що ти зробив, щоби та лампа розбилася?
– Кинув м’яча.
Марлен узяла Денні за руки.
– Чому це неправильно?
– Тому що не можна гратися м’ячем у домі.
– Так, правильно.
– А як ти зробиш наступного разу?
– Гратимуся надворі?
– Добре. Правильно, Денні. Мені жаль, що я розсердилася на тебе нині вранці. Ти пробачиш мене?
Денні усміхнувся, підносячи очі.
– Авжеж.
– Я також пробачаю тебе. Ось, пригостімося печивом.
Згодом того самого дня Марлен дивилася з нетерпінням, як її дочка йде від зупинки автобуса.
– Дженніфер, я хотіла би поговорити з тобою, – мовила вона, коли Дженніфер зайшла до будинку.
Вони разом сіли на канапу, і Марлен знову заговорила:
– Я міркувала про те, що сталося вранці. Мені прикро, що я так суворо говорила до тебе, коли ти виходила з дверей. То був не найкращий спосіб зарадити проблемі. Ти пробачиш мені?
– Так.
– Поговорімо про те, що сталося. Ти знаєш, що зробила неправильно?
Дженніфер покрутила перстень на пальці.
– Я не застелила ліжка і не прибрала в кімнаті.
– Добре. А чому це неправильно?
– Не знаю.
– Ти ж не виконала всіх своїх обов’язків, перед тим як настав час іти, чи не так?
– Так.
– Пригадай, як ми говорили про те, що ти мусиш робити перед тим, як іти до школи. Кожен із нас має виконувати свої обов’язки вранці, чи не так?
– Так.
– Тож ти не послухалася, правильно?
– Мабуть, що так.
– Як ти зробиш наступного разу?
– Я застелю ліжко і складу піжаму.
– Молодець. Спробуй краще поводитися вранці, гаразд?
Дженніфер кивнула.
– Так. А можна мені тепер піти погратися до Кари?
– Так, але спершу мусиш застелити ліжко і скласти піжаму.
– Добре, мамо, – Дженніфер усміхнулася і побігла до своєї кімнати.
Марлен відчула, що на неї сходить мир. Вона не знала, чи має дякувати за це усмішці Дженніфер, чи її погляду, але, виглядає на те, що Позитивний висновок таки приніс усім полегшу.
Я почуваюся краще. Такого роду кінцівка не така вже й важка, як я гадала. Та й обоє дітей також дали собі раду.