Як спіймали Дикого Кота

Був час, коли всі звірі жили в одному селищі, по воду ходили до одного джерела і навіть сметану тримали в одному відерці. Поставлять у коморі й ідуть у своїх справах. Та якось неждано-негадано почали дивні речі відбуватися: спочатку хтось понадлизькував сметану, а потім і геть виїв.

Узялися тоді звірі прискіпливо вивчати сліди – тут і з’ясувалося, що це Дикий Кіт унадився цупити сметану. От звірі влаштували нараду й вирішили, що хтось має вартувати комору й спіймати злодюжку.

Першим чатувати поставили Братика Єнота, бо від нього мало користі в роботі, як не крути, отож хоч сторожуватиме. Дивиться і слухає єнот, та нічого не бачить і не чує. Одначе все одно стереже, бо на нараді вирішили: якщо кіт поцупить сметану, вартовому до кінця року сметани не бачити!

Братик Єнот так довго сидів непорушно, що знудився і ноги в нього затерпли. Аж тут Дикий Кіт голову в двері просунув.

– Гей, Братику Єноте! Чого такий кислий? Нумо в піжмурки грати!

Почали вони грати, і так довго грали, що єнот утомився, лиш на хвильку сів перепочити, як одразу й заснув. А кіт спокійно зайшов, сметанкою поласував і назад дременув.

Звірі повернулися, а сметану знову над’їдено! Оце вже халепа! Тепер Братику Єноту сметани до кінця року не бачити! Влаштували звірі знову нараду й призначили Братика Опосума комору стерегти.

Пильнує опосум і думає собі: «Пхе, зі мною такого не станеться, як з легковірним Братиком Єнотом». Скоро, звісно, з’явився Дикий Кіт. Зайшов, штовхнув опосума в бік і поспитався, як справи. А Братик Опосум страх як лоскоту боїться, і коли його кіт штовхнув, почав сміятися. Кіт ще раз штовхнув – той дужче розсміявся, і так його штовхав, поки опосум не захекався від сміху, а верткий злодюжка посмакував досхочу сметаною.

Звірі залишили без сметани і Братика Опосума, а вартовим призначили Братика Лиса. Кіт його наче побоювався, тож пішов на старе поле, сполошив зграю куріпок та погнав до комори. Зачув лопотіння крилець Братик Лис, і в нього аж слинка потекла. «Якщо я лише на хвильку відлучуся, – думає, – біди не буде».

І з Братиком Лисом сталося те, що й з іншими: і сметану з’їдено, і сторожа на рік покарано.

Врешті сторожити зголосився Братик Вовк. Сидів він, поки не закуняв, коли крізь сон чує – хтось гомонить надворі. Нашорошив вуха, прислухається. Наче якісь звірі йдуть повз клуню й розмовляють:

– Цікаво, хто залишив ягня під дубом і де зараз Братик Вовк?

У вовка аж у голові запаморочилося: забув, хто він є і де, й так ушкварив до дуба, аби поласувати ягнятиною, що тільки підошви заблискотіли. А ягняти немає! Повернувся Братик Вовк ні з чим, а сметани вже й сліду немає – тільки котячі сліди видно.

Зажурилися звірі – що його й робити? Нарешті покликали на допомогу Братика Кролика, бо той мав меткий розум.

Тільки кролик влаштувався в коморі, як де не взявся Дикий Кіт. Кіт покликав наввипередки бігати, Братик Кролик відповів, що втомився, Дикий Кіт припросив у піжмурки грати, кролик сказав, що вже пізно… Кіт усе підбурював його і підбурював, і тоді Братик Кролик сам запропонував:

– Давай прив’яжемо мотузок до наших хвостів і подивимося, чий хвіст сильніший!

Дикий Кіт знав, що куценький кролячий хвіст слабкий, та не знав, що розум сильний, й охоче погодився.

Кіт у коморі стояв, а Братик Кролик – надворі, й перетягали один одного хвостами. Тільки Кролик хвіст із петлі витягнув і обкрутив мотузок навколо дерева, а сам пішов поглянути, як там бідолаха дметься й напинається.

А Дикий Кіт борсався-борсався, та й ну проситися:

– Відпусти мене, Братику Кролику, бо ти переміг!

Та кролик зачекав, поки не прийшли всі звірі і не віддали йому шану, а заразом і сметанку.