Коли я був маленьким хлопчиком, здавалося, що час тягнеться дуже повільно. Літо тривало півжиття, здавалося, ніколи до садка не потрапиш і не розповіси друзям купу різних історій, що відбулися на літньому відпочинку. А потім першого снігу чекаєш-чекаєш, а його все немає. Ну а вже зима – та й зовсім нестерпно довго тяглася.
«Коли? Коли вже весна?» – запитував я в тата в середині лютого дорогою із садка. Напередодні вулицею пройшли працівники з пилами і пообрізали гілки дерев. Гілки валялися на землі: були сухі, а були і молоді живі пагони. Тато зібрав букетик молодих гілок із великими бруньками і сказав, що вдома ми поставимо їх на підвіконні в банку з водою. Як розпустяться листочки – значить весна настала.
Щоранку, встаючи з ліжка, я першим ділом дивився: як там гілочки? Коли весна? Бруньки збільшувалися, світлішали. А одного разу вранці я помітив перший маленький напівпрозорий листочок! Радості моїй не було меж – весна настає!
І не біда, що ще місяць лежав на землі сніг: я бачив, що весна іде, я відчував її подих, що зігріває маленькі блідо-зелені листочки на моєму вікні. Прощавай, зимо!