Маленькому Грицикові неабияк пощастило: у нього бабуся Рая не така, як в інших дітей. Вона в Грицика – травесті. Слово вам навряд чи знайоме. А тим часом травесті – це артистка, що в дитячому театрі виконує ролі хлопчиків.
Завдання, погодьтеся, непросте – щоб ото доросла людина, та ще й жінка, грала маленьких дітей. Але в бабусі Раї це виходило дуже талановито. Коли вона загримується, коли прилаштує на голові коротко підстрижену перуку та вдягнеться в хлоп’яче вбрання, ти хоч лусни, хоч сто окулярів начепи на ніс – все одно не скажеш, що перед тобою не хлопчисько.
А ще вона може грати і Буратіно, й Івасика-Телесика, й Котигорошка. А одного разу була в ролі Карлсона, що живе на даху, й навіть літала…
Ну, та послухайте, що приключилося під час однієї з останніх її вистав.
Якось уранці, коли Грицик без зайвих нагадувань умивсь, одягся й сів снідати, бабуся, вдоволено позираючи на нього, сказала:
– Післязавтра в нас прем’єра. Ми закінчили роботу над спектаклем про трьох поросят. Отож я буду рада, Грицику, бачити тебе разом із татком і мамою між наших гостей…
Грицик радісно заплескав у долоні й закричав: «Ура!» До театру він з’явився як нова копійка. Йому старанно причесали непокірного чубчика, надягли білосніжну сорочечку, а під комірцем пристебнули блакитного із срібними блискітками метелика. У руках хлопчик тримав букетик улюблених бабусиних квітів – гіацинтів. Уся сім’я статечно зайняла свої місця в першому ряду партеру, якраз біля проходу, від якого на сцену було перекинуто вузенький дощаний місток.
І ось почалася вистава. Вона була дуже напружена. Ікластий голодний вовчисько з величезним ножакою за поясом весь час намагався упіймати і з’їсти трьох поросят. А ті від страху пронизливо кувікали й стрімголов кидалися врозтіч.
Інколи вовк збігав по містку аж у партер і слізно благав глядачів підказати, де причаїлися поросята. Але діти галасливо спроваджували його зовсім в інший бік, а поросят щоразу попереджали про небезпеку й навіть підказували, де краще сховатися.
Ошуканий сіроманець люто гарчав і, розмахуючи ножем, знов, як навіжений, бігав по сцені. Нарешті йому пощастило напасти на слід одного з поросят – і Грицик зразу весь напнувся, як струна, бо впізнав у тому поросяті свою бабусю Раю. Рятуючись від сіроманця, бабуся перебігла сцену, скочила на місток і опинилася в залі. А вовк, хижо вишкірившись, гнався за нею і вже ось-ось мав схопити за шлейку штанців.
У залі зчинився дикий ґвалт.
– Тікай! Швидше! – гукали діти. – Сюди! До нас! Ми тебе сховаємо!..
У Грицика похололо в душі. Ще мить – і його дорога, рідненька бабуся Рая опиниться у вовчих лаписьках.
Нетямлячись, Грицик скочив із крісла, метнувся в прохід, перегородив вовкові дорогу й на весь театр вигукнув:
– Не руш! Ти поганий. Не підходь до моєї бабусі!..
Він махав на сіроманця маленьким букетиком гіацинтів, і, здавалося, не було в цю мить жодної сили, що зрушила б його з місця.
З несподіванки вовк отетеріло залупав очима. Потім окрутнувся і, підібгавши хвіст, чкурнув на сцену. А всі глядачі в залі підхопилися зі своїх місць і за мужність, за те, що Грицик не побоявся вовчих лап і зубів, так гучно зааплодували йому, що, здавалося, зірвуться й упадуть додолу велетенські театральні люстри.