Ледь починало світати. Коли крізь фіранку на вікні процідилося до кімнати ріденьке мерехтливе світло, дід Кирило розбудив Данилка.
– Уставай, тебе давно карасі ждуть, – прошепотів він над самісіньким онуковим вухом.
Зібралися швидко, бо все причандалля наготували ще з вечора, і хвилин за двадцять були вже на своєму облюбованому місці. Розмотали жилки, насилили на гачки наживку, раз-два, як годиться, поплювали на неї і позакидали вудки: дідусь дві свої – з довгими вудлищами – біля шелюгів, а Данилко – набагато коротшу – поряд із трухлявим вербовим пеньком. На ньому, як притомляться ноги, можна було присісти й перепочити, бо всю траву при березі вкривала холодна роса.
– Ну, Данилку, – змовницьки підморгнув дідусь, – тепер, як той обдурений лисицею вовчисько з казки, приказуй: «Ловись рибко велика та ще більша».
– Велика й маленька, – поправив Данилко.
– Ні, нам велику подавай, – не згодився дід.
Після цього вони надовго замовкли.
Яскраво-червоні, з блакитними поясочками поплавки лежали на воді нерушно, ніби дрімали. Довкола них безтурботно никали жуки-плавунці. Та, бува, яка-небудь бульката жаба, зацікавившись, що то за дивина червоніє на воді, пробувала підпливти ближче. Але серед дороги передумувала, а може, лякалася, і вертала назад.
Данилкові бракувало терпцю мовчки сидіти в марному чеканні. Тому він напівжартома-напівсерйозно починав шепотіти вовкову закличку: «Ловись, рибко, велика-превелика!» А потім, трохи виждавши, додавав: «І навіть дрібнувата…»
Проте карасі, лини, судаки, мабуть, уже встигли поснідати. Отож і не думали клювати.
Поволі збігав час. Уже й сонце підбилося над дальнім гайком. І туманець розтав між очеретами. І вода в заводі із зеленаво-сірої стала рожево-блакитною. І прихоплений із собою чай у термосі та бабцині пиріжки спожито. А поплавки, ніби закляв хто, жодного разу навіть не зворухнулися.
Коли вже повернуло під полудень, дідусь витяг свої вудки, оглянув наживку й розчаровано сказав:
– А що, хлопче, чи не пора додому? Бачиться, не насмакуємось ми сьогодні рибною юшкою-петрушкою.
Раптом він весь рвучко подався вперед і гарячково затицяв рукою в бік Данилкової вудки. Данилко глянув і, як ошпарений, підхопився з пенька: його поплавок зник під водою. Данилко ухопив вудлище й потяг до себе. Руки відчули, як напружилась жилка, й на її кінці, у глибині, щось важко запручалося. І тут рибина з такою силою шарпнула вудку, що Данилко ледь устояв на ногах.
– Тримай! Тримай міцніше! – тонким від збудження голосом гукнув дідусь. Він хотів був кинутись онукові на підмогу. Але, зробивши кілька ступків, зупинився й сказав: – Ану ж, ану ж сам!
Рибина шарпнула вудку ще раз, і Данилко, не втримавшись на березі, по коліна вскочив у воду.
– То попускай її, то посмикуй на себе, – порадив дідусь. – Вона й знесиліє. Головне не піддавайся. Бо затягне, клята, на глибину.
На якусь мить Данилкові стало страшнувато. А що, як на гачок учепився величезний сомисько? Такого одному не подужати. А дідусь допомагати не стане. «Гартуй, хлопче, волю, бо слиньком виростеш», – завжди в таких випадках каже він.
Данилко трохи попустив вудку, мить виждав, а далі, як радив дідусь, потяг до себе. Частина жилки, що була над водою, напнулась, як струна. Рибина смикнулася, та так рвучко, що Данилко знов ледь не звалився з ніг. Довго вони так змагалися, не поступаючись одне одному.
Поступово Данилка почала виповнювати втома. По розпашілому обличчю стікав піт. І серце калатало – як не вискочить із грудей.
У відчаї Данилко благально поглянув на дідуся. Але той стояв незворушний і тільки час від часу повторював:
– Сам, хлопче! Сам!
І Данилко ще міцніше зціпив зуби й не випускав вудлища з рук.
Коли це жилка на мить ослабла. Данилко скористався з того, прожогом вискочив на берег і вперся ногами в пеньок. Тепер стало легше. Проте руки робились наче ватяні. А по тілу розпливалася млість.
Останнім зусиллям волі він ступив кілька кроків од річки, виволік рибину на берег й, геть знесилений, упав на траву. А біля його ніг безпорадно тріпалась, хапаючи ротом повітря, довга, у пів дідової руки, хижа, з гострезними, як голки, зубами щука.