Дві доби з неба, як із лантуха, сипався й сипався колючий сніг. Та десь під обід третього дня вітер ущух, хуртовина вляглася, і на землю глянуло втомлене одуте сонце.
Миколка вийшов на ґанок. Дихнув парою. «Зимно!» – стенув плечима. Але до хати не кортіло. І він заходився розчищати од снігу стежку до воріт.
З усіх боків його обіймало холодне лунке безгоміння. У глибині саду дратівливо крикнула сорока. Закудкудакали кури в хліві. Зі старого ясена з шерехом посипався сніг. І знов запанувала тиша.
Коли це од ставу долинули глухі невиразні голоси.
Миколка нашорошив вуха. Прислухався. Ой, там грають!
Він кинув прямо в замет лопату, скочив до сіней, ухопив нехитру саморобну ключку й подався за село в долину.
На розчищеному од снігу ставу кипіла баталія. У кожного з хлопців, як і в Миколки, була така ж неоковирна, на кінці зігнута ґирлига. Вдяганки розхристані. Шапки – на потилицях. Обличчя аж пашать.
Гамселячи по старому гумовому підборі, що правив за шайбу, обидві команди навально перекочували з одного краю майданчика до другого. Над ставом шалів різноголосий лемент:
– Митьку-у! Пасуй сюди!
– Тримайте Довготелесого!
– Ет, ґава! Куди ж ти даєш!
Товста крига від тупотняви стогнала і по-жаб’ячи кумкала. Здавалося, вона от-от лусне – і за всією ватагою тільки бульбахи спливуть…
Миколка притис до грудей ключку й теж на всю долину заволав:
– Федя, Федя прикривайте… Ну й слабаки! Таку шайбу проґавили!
Він стрімголов кинувся б у самісіньку гущу й напевне врятував би ворота від голу. Та поки що ніхто його до гри не запрошував, і він, ковтаючи гіркоту, вдовольнявся тим, що продавав витрішки.
З-поміж усього гурту найбільше Миколці до вподоби його сусіда по вулиці – восьмикласник Василь Бурсак. Дужий. Бігає найпрудкіше. І ловкий-преловкий. До того ж на цілу голову вищий за всіх хлопців. Вже, здається, живий мур проти нього. А Василь все одно проб’ється. Он як нестримно мчить до воріт! Погляд гострий, меткий. Поли куртки мають, ніби крила. Ториг плечем Бараболю. Тарах по ключці Дубоноса Петра. Беркиць ще когось із хлопців. Шайбу трохи відкинув праворуч. Ключкою мах – гол!
Миколка заклав до рота два пальці й по-розбійницьки свиснув. Оце шайба! Хоч для кіно знімай! Ні, у Василя талант. Хокеїст із нього – клас! І до Миколки він завше привітний. Як побачить, обов’язково гукне: «Давай, малявко, на ворота. Тільки ґав не лови, бо за кожну пропущену шайбу по п’ять щиглів у нюхачку дістанеш». І це тоді, коли в командах усі хлопці набагато старші за Миколку!
У декого он уже й вуса сіються. Парубки! А байдуже. Не гребують його товариством. Бо Бурсак до нього прихильний. Завжди під захист бере…
Вилучивши мить, коли Федько й Бараболя налетіли на Василя, взяли «в коробочку» й повалили на лід, Миколка на весь ставок загукав:
– Партачі! З поля! На мило!
Василь пружно скочив на ноги, повернув у його бік голову, заклично махнув рукою.
Як застояний кінь, Миколка гунув на своє звичне місце до воріт. Куди й зашпори в пальцях зникли. Тепер він при ділі.
– Василечку, любчику, – зашепотів посинілими губами, – я старатимусь… От побачиш…
Миколка розкарячив озуті в валянці ноги, пригнувся, поставив поперед себе на лід ключку й, мов кіт перед стрибком, завмер у чеканні.
Тим часом шайбу ввели в гру – й боротьба спалахнула з новою силою. Крига застогнала ще жалісливіше. Безладно заторохкотіли ґирлиги. Наполоханим стрижем запурхав підбор. Команди, мов хвилі, безперервно накочували одна на одну, зчиняли сварку, мирилися, знов, хрипнучи від галасу, били череп’я, і тільки тоді, коли рахунок став дев’ять – сім, зупинились перепочити.
Збившись у гурт, хлопці завели балачку про щось своє, не зовсім Миколці й зрозуміле.
Миколка теж хотів устряти в розмову. Але Бурсак насунув йому на очі шапчину, добродушно гарикнув:
– Коваль коня кує, жаба й собі лапу дає… Стань кілочком осторонь і не висовуйся.
Миколка скрививсь. Удав, що образився. А сам подумав: «А все одно Василь добрий. То він тільки так себе показує. Щоб хлопці на сміх не підняли, що він із шмаркачами водиться… О, як би хотілося чимось прислужитися йому. Віддячити за все добре. Це якби раптом лід трісь – і Бурсак провалився. Усі з переляку метнулися б до берега. А я ні, обережно підповз до ополонки, простяг ключку й витяг би Василя на кригу…»
Миколка так поринув у думки, що не зразу й застеріг, як між гурту поповз якийсь причаєний шепіт.
– Не сполохайте, братці! – змовницьки протуркотів Бурсак і, балансуючи руками, став виступцем наближатися до верболозу.
Миколка й собі втупився в чисту білизну заметів і побачив маленьке рудувате цуценя. Воно втомлено плужило грузьким первопутком до гурту, де, очевидячки, сподівалося знайти харч, притулок і тепло.
– Цюця! Цюця! – вкрадливо покликав Бурсак, хляпаючи себе по стегні.
Цуценя винувато махнуло хвостом. Заскімлило. Далі вибрьохало на лід і боком, ніби чекаючи, що його огріють костуром, наблизилось до Василевих ніг. Оледеніле, знесилене, голодне, воно, наче в лихоманці, тремтіло, а його очиці були повні німого благання.
Василь присів навпочіпки, рукавицею погладив бідолаху по спині. Потім глянув на Миколку, підморгнув:
– Гайда ондечки на воротях бляшанку з-під консервів прихопи. Та живо!
Кваплячись виконати доручення, Миколка подумав: «І чим це Василь намірився підгодувати цуцика?» Хай тільки дозволять, він забере його додому… Он як бідолашку корчі б’ють…
Тим часом Бурсак дістав із кишені ізоляційну стрічку, якою хлопці для міцності обмотували на згині ключки. Зробив зашморга. Просунув у нього кришку від бляшанки і два вільні кінці міцно прив’язав цуценяті до хвоста. Далі скочив на ноги і, як на ґвалт, зарепетував:
– Агуш його! Агуш! Агуш!
До Василя миттю прилучилися й інші хлопці. Бодай чи не весь гурт на втіху собі залементував, засвистів, заляскав у долоні, замолотив ключками об лід.
Ошелешене цуценя відскочило вбік, зацьковано крутнуло головою і стрімголов припустило навтіки. Воно калікувато стрибало по ставу. А ззаду, наводячи на нього жах, виторохкувала об кригу порожня консервна бляшанка.
Коли рудий клубочок зник між снігів, яром покотився регіт.
Тільки Миколка стояв сторопілий.
«За що вони так? – мало не плачучи, думав він. – Тепер цуцик пропаде в степу. Замерзне. А все через нього, через Бурсака».
Миколка перевів погляд на того, за ким ронив дух, на кого сповірявся, вважав героєм і благодійником. Он як душиться сміхом! Раденький!..
І тут на Миколку накотили такий жаль і водночас така лють, що він, не тямлячись, підскочив до Василя і закричав:
– Шкура ти! Шкура!..
Він пожбурив до ніг ошелешеному Бурсакові ключку й, не озираючись, метнувся через сніги за цуценям.