Перша доріжка в небо

Уже добігав до кінця серпень, як Юрась з дідусем приїхали відпочити на морі до мальовничого курортного містечка Коктебель.

Десь до першої години вони купались і засмагали. Потім ішли обідати до однієї з чебуречних чи кав’ярень, які обліпили мало не весь берег. Після цього в них була «тиха година». А коли спадала спека й сліпуче сонце, трохи схоловши, починало хилитись до обрію, знов брали свої нехитрі пляжні пожитки й верталися на море.

За неповних сім днів Юрась устиг і вволю поспускатися з надувної гумової гірки, й покататись на «банані» та водному велосипеді, й постріляти в тирі, й здійснити вилазку на один із найвищих ближніх пагорбів, з якого весь Коктебель та його околиці було видно як на долоні.

І от саме тоді, коли вони з дідусем, ще не встигши відхекатись після нелегкого сходження, стояли на порослій сухою колючою травою вершині, раптом ліворуч од них випурхнув невеличкий, схожий на ластівку, літачок. Він летів зовсім низько, ледь не торкаючись колесами верхів’я дерев, і Юрась чітко розгледів не тільки бородатого пілота, що обома руками тримався за підвішену на тросах жердину, а й пасажира. Той сидів у пілота за спиною, роззирався на всі боки й навіть помахав Юрасеві рукою.

– Дідуню! – аж зойкнув Юрась. – Ти бачив? Там, за пілотом – хлопець. Такий, як я. Ну, може, зовсім трошки доросліший…

– А що тут дивувати, – сказав дідусь. – На цих спортивних літачках – дельтапланах – залюбки катають нашого брата-пляжника. Аби гроші. Останніми днями була несприятлива погода. Ото її й перечікували. А взагалі Коктебель – не тільки прекрасний закуток для морського відпочинку. Це райська місцина для льотчиків і планеристів. Тут дмухають весь час якісь особливо сприятливі для польотів вітри.

– Дідусю! Рідненький! Я теж дуже, дуже хочу політати, – заквилив Юрась.

– Так-таки й політати! А духу вистачить?

– Вистачить! Даю слово. Ти тільки дозволь.

– Ну що ж, – подумавши, сказав дідусь, – може, й справді варто тобі спробувати. Враження від такого польоту, мабуть, лишається на все життя… От тільки пасажирів вони беруть, здається, літ із дев’яти. Але ти хлопчина рослявий. Гляди, й проскочимо…

Наступного дня, під вечір, на старенькій дідусевій «Таврії» вони добулися до злітного поля. Воно було од Коктебеля кілометрів за двадцять. На довгастій горі стояв невеличкий ангар та кілька старих облуплених, схожих на дачні будиночки споруд. З південного сходу від цього сяк-так облаштованого аеродрому лежала глибока долина. Далі за нею відсвічувало живим сріблом море. Звідти подмухував свіжий щемкий вітрець. А в небі, прямо над головою, нерушно зависала, розпростерши крила, зграйка якихось птахів. Дужі висхідні потоки повітря утримували їх над землею, і птахи, здавалось, відчували в цьому безтурботному, лінивому зависанні неабияку насолоду.

З десяток дельтапланів безладно стояли неподалік один від одного. Біля них в очікуванні пасажирів ниділи пілоти.

Коли Юрась із дідусем вийшли з машини, їм заклично помахав рукою лисуватий, до чорнизни засмаглий дядечко, що сидів на порозі розчиненого ангару.

– Маєте бажання політати? – привітно спитав він.

– Та от онук… Розколов-таки діда. То хай уже випробує характер.

– А ти досі бодай на літаках літав? – повернув до Юрася голову дядечко.

– Ні ще, – ніяково сказав Юрась.

– Ну що ж, це добре, що починаєш з дельтаплана. Враження від польоту на ньому не зрівняєш ні з чим. Вдома похвалишся товаришам – повмирають із заздрощів. Тобі скільки літ?

– Через два місяці – дев’ять, – квапливо відповів дідусь і винувато глянув на Юрася, ніби вибачався, що сказав неправду.

Дядечко взяв грубого зошита, записав туди Юрасеве ім’я, прізвище та домашню адресу й махнув убік найближчого літачка:

– Он ідіть до того пілота. – Він весело підморгнув Юрасеві. – Як політаєш, випишу тобі документ. Офіційний, із печаткою, що ти проклав у нас свою першу доріжку в небо. Ну, ні пуху ні пера…

Пілот ніби давно чекав на них. З’ясувавши, що летітиме не дід, а Юрась, він діловито примостив його на маленькому твердому сидінні, пристібнув ременем, нап’яв на голову мотоциклетний шолом і після цього втиснувся в літачок сам.

– Зніміть з онука шльопи, – кивнув він дідусеві. – У польоті можуть поспадати.

Форкнув мотор. Бадьоро закрутився позаду літачка пропелер. Уся машина здригнулася й, підскакуючи та перевалюючись із крила на крило, покотила на злітну смугу.

Юрась, як тятива лука, напружився, обома руками що було сили вхопився за сидіння. У животі йому похололо. А серце шарпнулось до самого горла.

Тим часом літачок розігнався, легко одірвавсь од землі й став набирати висоту.

І тут Юрася обійняв такий жах, що він, втрачаючи останні залишки волі, уткнувся обличчям пілотові в спину й розпачливо застогнав:

– Зупиніть! Ой, нудить… Я хочу злізти… Зупиніть…

– Зараз, любий. Зараз сядемо. Потерпи лиш мить, – стурбовано пробурмотів пілот і, розвернувшись, пішов на посадку.

– Злякався ваш хлопчинка, – ніби вибачаючись, сказав він дідусеві, коли той підбіг до дельтаплана.

Юрась, як п’яний, вибрався з літачка. Дідусь узяв його за плечі, відвів набік.

– Живий? – з удаваною веселістю спитав він. – Тільки трішки злякався, еге ж? Ех ти, горечко моє! А казав – стане духу!.. Ну зачекай. Я тільки розрахуюся, і поїдемо звідси геть.

Дідусь вибачився перед пілотом, дістав гаманця.

– Та за що платити? – великодушно сказав пілот. – Не встигли злетіти, як зразу й сіли… Приходьте, коли підростете.

Дідусь вдячно потис пілотові руку й вернувся до Юрася. Йому до сердечного щему було жаль онука. «Дурне я вкоїв! – подумки дорікнув він собі. – Ох, дурне! Посадив хлоп’я на казна-що – гола рама з крильми – й перелякав до смерті. І досі, бідолаха, не дійде тями… – Але тут-таки накотила інша, не менш гірка думка: – І все-таки жаль. Забракло йому волі. Не подолав страху! А для життя ой як треба навчитися його, цей проклятущий страх, у собі бороти…»

Дідусь опустився перед Юрасем навпочіпки, пильно зазирнув йому в очі і якомога співчутливіше сказав:

– Не переживай, синочку. Перший раз у такому незвичайному польоті, мабуть, кожен би злякався. У мене самого душа в п’яти забігла б… А ти це нелегке випробування витримав із честю. Правда, правда. Ти ж навіть сльозинки не зронив. Я пишаюся тобою. Згодом приїдемо в ці краї знов. І я вірю, наступного разу ти побореш хвилинну слабкість. Ти обов’язково прокладеш свою першу доріжку в небо.

Юрась мовчав. У ньому, очевидячки, боролися гострі, суперечливі почуття. Він підвів голову, глянув у рожевий од призахідного сонця небесний простір, де так безтурботно ширяли птахи, і раптом твердо сказав:

– Не хочу іншим разом… Хочу тепер…

І вони, не зронивши більше й слова, як двоє вірних друзів, що вирішили для себе щось потаємне й дуже важливе, повільно рушили в бік дельтапланів…