Минуло кілька днів відтоді, як гуси покинули озеро. Наприкінці березня стало тепліше, зелені галявинки свіжої травички звеселяли і людей, і звірів, і птахів. Ще б пак, адже з’явився соковитий корм для Акки з Кебнекайсе та її табуна.
Утомившись у польоті, гуси опустились на зелений килим – його наче саме для них приготували луги. Поставивши вартового, птахи взялися скубти травичку.
Село, що розташовувалось поруч, виглядало багатим: і садиби кам’яні, і двори ширші, і люди пишніше вбрані. Нільс сів на горбочок і спостерігав за дорослими, які снували туди-сюди у своїх справах. Сонечко підбивалося вище й вище, висушуючи росу та виблискуючи в калюжах.
Раптом почулися якісь кроки. Швидко обернувшись, хлопчик помітив двох дітей, що наближалися стежкою до лугу. «Хоч би мене не побачили», – подумав Нільс і мерщій заповз під сухий лопух. Діти підійшли ближче, про щось тихо перемовляючись, а Нільс спостерігав за ними крізь дірочку в листку. Вони проминули горбочок і рушили в той бік, де паслися гуси. Вартовий гусак умить стрепенувся, крутнув головою, залопотів крильми, застерігаючи табун. Дикі гуси злякано повитягали шиї. А Мартин добре знав дітлахів. Чи ж вони зроблять щось лихе? Хіба що побешкетують та й годі.
– Не бійтеся! – гукнув він до табуна. – Це ж діти! Хай собі йдуть.
Та річ у тім, що дикі гуси були досвідченіші: добре знали світ, остерігались людей, не раз рятувались од ворогів. А Мартин, звісно, мешкав у загороді та й із дітей знав передусім Нільса, не вельми чемного, та кількох сусідських гусопасів. Ото й усе.
Сільські діти – хлопчик і дівчинка – наблизились до зграї. Гуси прожогом злетіли в повітря, а Мартин і голови не підвів од соковитої трави. Раптом ці діти… схопили білого гусака і швидко рушили назад.
– Нільсе! Рятуй! – горлав Мартин. – Допоможи мені! Хлопчик вискочив з-під лопуха й щодуху кинувся за дітьми, та хіба ж міг він наздогнати їх…
«Еге, допоможи!.. – думав Нільс, женучись за викрадачами. – Як же я допоможу, коли я малий та ще й зачарований? От лихо!»
Тупіт попереду віддалявся, а Нільс продирався крізь суху торішню траву та будяки. Нільс захекався, геть упрів, ледве дихав, але продовжував бігти. Потім він збагнув, що не наздожене, і вирішив хоча б запам’ятати двір, куди подалися діти.
Добігши до хвіртки, він нарешті спинився й роззирнувся. Ніде нікого. Як же зайти? Аж ось він побачив двох пані, які несли повні кошики і прямували в його бік. Нільс видряпався на невеличку загорожу квітника і, коли жінки підійшли до хвіртки, стрибнув у кошик. Приземлившись у м’якенький молодий кріп, Нільс поліз на спід кошика, щоб ніхто його не помітив. Пані проминули кам’яний будинок, де чувся веселий гомін, дісталися до якоїсь будівлі й зайшли. У кошик просочилися чудові пахощі смаженини, пухкого свіжого хліба та всіляких смаколиків. Хлопчикові аж у голові запаморочилось. Він відчув, як кошик поставили на щось тверде – мабуть, на якусь полицю. Перекинувшись кількома словами, пані повиходили. Нільс виліз із овочів і роззирнувся. Очі наче самі розбігалися по кухні: на лаві стояло печене м’ясо, на столі парував духмяний хліб, а кошик, в якому він сидів, був повний зеленої цибулі, кропу, петрушки, яблук. Давно такого він не смакував! Забувши про гусака, Нільс метнувся на стіл, відламав трохи хрусткої скоринки і з’їв, тоді черга дійшла й до м’яса, й до зелені, й до солодощів. Такого свята Нільс навіть не сподівався! Наївшись досхочу, він сховався за лавкою і сів, а тоді… ліг. Після смачного обіду малого хилило на сон, і він таки не втримався – задрімав, зіпершись спиною на ніжку лавки.
Чи довго він спав, чи не довго, та раптом почулися чиїсь голоси. Хлопчик розплющив очі й спросоння довго не міг збагнути, де ж він є. Оглянувши з-під лавки обставу кімнати, він усе згадав. І враз йому наче стрілило в голову одне слово: Мартин! Він же повинен урятувати гусака!
Але в кухні не було не те що птаха, а й білої пір’їнки з нього. «Що немає ніде пір’я – це вже добре, – вирішив хлопчик, – отже, Мартин ще живий!» Тим часом голоси наближались до кухні. Крізь гомін Нільс почув гусячий крик. Рипнули двері, й до кухні зайшли ті самі дві пані у фартухах. Одна тримала під пахвою білого гусака, а друга несла сокиру.
– Я тобі кажу, візьми краще ножа, бо сокира важка й рубати незручно, – радила одна.
Вони, певно, й зайшли сюди по ніж. І якби не ця обставина, Нільс, можливо, ніколи б уже не побачив свого крилатого друга. А хлопчик, угледівши все це, розгубився. Вирвати гусака з рук жінок він не зможе, бо не стане сил, накричати на них – вони не злякаються. І тоді його осяяла проста й водночас чудова думка: просто вийти з-під лавки та сказати щось цим пані. Він подумав, що вже сам незвично малий його вигляд налякає жінок і ті повтікають. Сказано – зроблено. Виступивши з-за дерев’яної ніжки, Нільс промовив на всю кухню:
– Шановні пані! Наказую вам відпустити цього птаха!.. Іна-а-акше…
Щойно хлопчик зібрався вигадати якесь страшне покарання, як пані щосили заверещали. Їхні очі зробилися такі великі, як яйця. Сокира випала з рук, гусак вискочив з-під пахви й заґелґотів, пані прожогом кинулись до дверей, але на півдорозі наштовхнулись одна на одну й стукнулися лобами. Потираючи ґулі на лобі, вони ледве намацали двері й повибігали надвір.
– Рятуйте! – репетували вони. – Людоньки, рятуйте! У кухні страшний гном!
А Мартин, не гаючи часу, вхопив дзьобом хлопця, закинув собі на спину, вибіг на ґанок і злетів угору.
Тим часом із хати у двір висипало чимало людей, дві пані навперебій переказували пригоду з гусаком і страшнючим сивобородим гномом, що нібито і їх хотів зачарувати. Хтось приніс жінкам кухоль води, аби ті хоч трохи заспокоїлись. Почувши лопотіння крил, усі задерли вгору голови й побачили білого-білого гусака та крихітну істоту на спині.
Мартин безпечно дістався до табуна, і гуси неабияк зраділи їх поверненню, бо вже звикли до свійського гусака та малого гусопаса і ставились до них, як до рідних.
А в тому селищі ще довго говорили про страшного гнома, який збирався зачарувати все поселення. Може, ще й досі говорять.