Жили колись троє хлопців, які були великими друзями. Перший із них, Петро, нагадував справжню тичку, був такий високий, настільки височенний, що мусив носити одяг свого батька.
Другий, Марко, був дуже й дуже товстий, і мама, щоби пошити для нього одяг, мусила використовувати для цього покривало. А третій, Людвік, був дуже маленький і носив дитячі штанці й костюмчики.
Коли вони йшли вулицею, всі інші хлопці, дивлячись на них, реготали до нестями:
– Гей, як почуваєшся, довгов’язий?
– Бочко, що наївся досита?
– Гей, блохо невидима, де ти? Не бачимо тебе!
Зрозуміло, що високий Петро, товстий Марко й маленький Людвік вдавали, що вони теж сміються зі себе. Та насправді їм було не до сміху.
Петро горбився, щоби здаватися трохи нижчим, Марко ходив попід стіни, щоби видаватися менш товстим, а Людвік завжди ступав на пальцях, щоби бути хоч трохи вищим.
Але тоді з них сміялися ще більше:
– У тебе болить спина, жирафо?
– Боїшся дихати, бубоне?
– Що це, класичний танець, мікробо?
Настав час, коли всім трьом хлопцям уже несила було терпіти знущання.
Острів чарівниці
Одного дня бургомістр міста наказав, щоби тричі вдарили у дзвони й щоби всі мешканці зібралися на великій площі.
Біля бургомістра стояли дроворуб Піно Абете й Кандіда, його дружина, прачка. Піно Абете весь тремтів, а Кандіда витирала фартухом сльози.
Бургомістр промовив:
– Слухайте всі. Знаєте Мандорліну, доньку цих стареньких?
– Отож, коли вони були на роботі, її викрала чарівниця! Хтось хоробрий мусить звільнити дівчину, бо її батьки вже дуже старі й не можуть дістатися острова чарівниці. Хто візьметься за це завдання?
Але зібрані люди лише байдуже знизували плечима. Чоловіки казали, що не мають часу, жінки – що надто зайняті готуванням їжі й прасуванням. А хлопці вважали, що цей заклик їх не стосується. Бачачи, що немає жодного сміливця, батьки Мандорліни від розпачу почали плакати ще дужче.
Та в цей момент Петро, Марко й Людвік вигукнули одночасно:
– Ми підемо!
Відразу й попливли човном, якого їм позичив бургомістр. Спочатку все йшло добре: небо було блакитне, вода в ріці чиста, а на берегах пташки співали зо всіх сил. Але поволі небо почало ставати сірим, вода ріки щораз темнішою, а на всохлих, безлистих деревах більше не з’являлися птахи. Нарешті троє хлопців дісталися острова чарівниці й зійшли на сушу.
Троє хлопців трохи боялися, але обережно йшли один за одним усе далі й далі. Посередині острова стояв дім чарівниці.
На його даху містилися отруйні, смертоносні жала. У вікнах замість шибок була павутина, в якій павук-убивця чигав на свої жертви. У дверях звивалися й шипіли змії.
Зсередини будинку долинав переляканий голос малої Мандорліни.
– Швидше, швидше, поспішайте. Чарівниця пішла по кропиву. Благаю вас, звільніть мене!
Троє хлопців були дуже стривожені.
– Але як нам туди дістатися? Адже з кожного боку нас може щось уколоти й отруїти. Може існує якесь чарівне слово, яке допомогло б нам?
– Не знаю! – плачучи, відповіла Мандорліна.
Хлопці проказували одне за одним усі магічні закляття, які знали: “Абракадабра”, “Сезаме, відчинися!”, “Сім Сала Бім, Бім Бум Бам…”
Але нічого не допомагало. Великі павуки далі бігали своїми павутинами, облизуючи вуса, жала на даху грізно висувалися, а змії показували роздвоєні язики.
Врешті в малого Людовіка виникла чудова ідея:
– Треба підпалити цей дім. Це єдиний спосіб, щоби прогнати страшних потвор.
Отож Марко й Петро відразу взялися до роботи: почали збирати й складати перед дверима сухі дрова, а Людвік, коли все було готово, підпалив купу. Вогонь поступово розповзався, облизуючи червоні стіни. Нарешті жала, павуки й змії, задихаючись від диму, повтікали геть.
Троє хлопців звільнили Мандорліну й побігли до човна.
Чарівниця нападає
Але чарівниця відчула запах диму й, розлючено ревучи, кинулася до свого дому, що вже наполовину згорів.
Побачивши, що Мандорліна втекла, вхопила горщик, повний окропу, й осідлала свою мітлу.
Та надто пізно. Діти вже були в човні й відпливали від берега. Розлючена чарівниця вдарила своєю мітлою в човен і продірявила його.
– Ха! Ха! Ха! Далеко не запливете, бо вода затопить човен! – задоволено хихотіла.
Але маленький Людвік швидко помітив, що їм загрожує. Зіщулився, ставши схожим на м’яч, і так ідеально заткав дірку, що жодна краплина води не потрапляла в човен.
Чарівниця знову розгнівалася:
– То ще не кінець!
Вилила у воду окріп із горщика, й пара, яка утворилася, окутала цілу ріку непроглядною імлою.
– Тепер не знайдете дороги додому! – втішилася чарівниця.
Але високий Петро виліз на щоглу вітрильника й тепер міг бачити все понад імлою. Тож вказував своїм друзям точний напрямок, щоби вони могли безпечно пливти вперед.
Побачивши це, чарівниця почала погрожувати:
– Не думайте, що вам завжди вдаватиметься виходити зі скрутного становища!
Після цих слів вона розпустила своє довге й густе волосся так, що вітер не міг більше надимати вітрила. Вітрило опало, й човен зупинився. Тоді сильний Марко набрав у свої легені повітря й почав дути сильніше за вітер. Завдяки цьому діти швидко наближалися до рідного міста.
Бургомістр, Піно Абете, його дружина Кандіда й усі інші з нетерпінням чекали на них і, коли вони прибули, з великою радістю привітали їх.
Від цього дня вже більше ніхто не смів кепкувати з трьох друзів. Варто було побачити, з якою гордістю вони тепер разом із Мандорліною ходили вулицями міста!
***
Слово до батьків
Надто високий, надміру товстий чи занадто низький хлопець – тобто такий, що якось відрізняється від товаришів, – часто почувається нещасливим, особливо тоді, коли з нього через це безжалісно насміхаються інші діти.
Багато дітей стають жертвами викривлених поглядів суспільства, які не всіх сприймають і визнають. Вони захоплюються й схвалюють лише тих небагатьох, яких природа обдарувала рисами, що їх вважають найважливішими, тобто вродою, розумом, багатством. Ці хибні погляди є замкнутим колом. Його слід розірвати, допомагаючи дітям поважати один одного.
Кожна дитина є важливою й має право на повагу й визнання. Передусім слід допомагати дітям плекати віру в себе й у власні можливості. Обов’язком батьків є навчити дітей поваги, що ґрунтується на правильному сприйнятті самого себе й світу. Найліпший метод полягає в тому, щоби навчити дітей розпізнавати справжні цінності своєї особистості. Не слід їх применшувати й треба вміти завдяки їм врівноважувати свої слабкі риси. Навіть якщо ви зависокі, занадто товсті чи занизькі, все одно можна стати героєм.