Поки Жигі-Жигі носилася у відкритому космосі навкруги нашої ракети (їй це заняття страшенно сподобалося), ми з дядечком Іго-го сиділи в капітанській рубці.
– Дивовижна, вражаюча штукенція, – чухав потилицю дядько Іго-го. – Ніколи б не подумав. На жаль, я не біолог і не можу пояснити цього феномену. Від цього, чесно кажучи, у мене навіть розболілася голова. Як же це так виходить, що пінгвін у вакуумі… Ти знаєш, що таке вакуум?
– Пустота, – сказав я.
– Ну щось таке. Газу в цій пустоті, як ти розумієш, немає, а пінгвін почувається там якомога краще. Так само, як і у воді. Чортзна-що!
– Не лайтеся.
– Я не лаюся. Я думаю.
Я теж думав, але не дуже. Оскільки зрозуміти, як Жигі-Жигі управляється у відкритому космосі, мені не вистачало знань, тож я особливо і не переймався.
– Не розумію, – промовив капітан.
У цей час до рубки запливла Жигі-Жигі.
– Наліталася? – спитав я.
– Ага. Слухайте, там якісь дірки.
– Чорні? – пробурмотів дядько Іго-го.
– Ні. Прозорі. В атмосфері нашої планети.
– Озонові, мабуть, – дядько Іго-го був, як і раніше, зайнятий думками про пінгвінів.
– А що це таке? – спробував я розворушити його.
– Ну, як би вам простіше пояснити? Це такі отвори в захисному шарі атмосфери, що з’явилися внаслідок нерозумної діяльності людини і її байдужого ставлення до проблем екології.
– Зрозуміло, – сказав я, хоча нічого не зрозумів.
– І взагалі, захисний шар тому і зветься захисним, що захищає Землю від прямого потрапляння шкідливих радіоактивних променів Сонця.
– Шкідливих для кого? – втрутилася Жигі-Жигі.
– Для всього. Для людей, для звірів, для рослин. Для всього живого, словом. Отже, озонові дірки – це погано.
– Ясно, – сказала Жигі-Жигі. – Треба рятувати планету.
– Як же це ти її врятуєш? – промовив я.
– Дуже просто.
Вона підійшла до щита з червоним написом «ПК». Це означало «пожежний кран». За щитом виявився не тільки пожежний кран, а й шланг, змотаний у бухту.
– Я скористаюся шлангом як ниткою.
Не встигли ми з дядечком Іго-го і оком змигнути, як Жигі-Жигі уже взяла в оберемок увесь моток і крізь шлюзову камеру вийшла у відкритий космос, дорогою начепивши на дзьоб ще й кисневу маску.
Ми з капітаном притулилися до ілюмінатора, стикаючись лобами.
Жигі-Жигі, озброєна пожежним шлангом, уже підлетіла до озонової діри і, наче ниткою з голкою, заповзялася штопати атмосферу.
– Отакої! – сказав дядько Іго-го.
– Геніально! – додав я.
За п’ять хвилин діра була заштопана. Ще за хвилину Жигі-Жигі з’явилася в рубці.
– Космонавт Жигі-Жигі! – гаркнув дядько Іго-го.
– Я!
– Від імені населення земної кулі оголошую вам подяку!
– Служу земній кулі!
– Слава Жигі-Жигі! – закричав я, і ми почали качати Жигі-Жигі. Наскільки це було можливо в невагомості, звичайно.
Потім капітан промовив:
– На жаль, це був єдиний шланг на кораблі. А озонових дір багато.
– Проте ми знаємо, як із ними тепер боротися, – сказав я.
– І невдовзі люди з пінгвінами заштопають усю атмосферу, – додала Жигі-Жигі.