Вечоріло. Голоси птахів у березовому гаю, на узліссі якого грілися біля багаття наші мандрівники, дзвеніли вже не так голосно. У повітрі чулося гудіння джмелів і жуків, що шукають місце для ночівлі.
– А ти молодець! – раптом мовила до Сані Есмеральда. – Як це ти додумалася огріти Річкове Чудовисько запасним веслом! Гадаю, твої батьки пишатимуться тобою, коли дізнаються, як хоробро ти вчинила.
І тут Саня раптом зойкнула, схопилася і почала роззиратися довкола. Батьки! Тато й мама! Адже вони тут, зовсім поруч!
– Так-так, маленька, ти маєш рацію, – кивнула Есмеральда. – Твій дім зовсім близько. І якщо ми зараз же вирушимо в дорогу, то, можливо, ще встигнемо до вечері.
Тепер захвилювалася вся компанія. Вони раптом усвідомили, що всі небезпеки нарешті позаду, а попереду їх чекають лише приємні події. Хахуня, як завжди, коли йому було потрібно висловити сильні емоції, застрибав. Мишель голосно свиснув і, схопившись, узявся зображати танець радості, стрибаючи і плескаючи себе по боках. Маленький Мух із веселим дзижчанням закружляв у повітрі.
– Звісно, мені шкода втрачених речей, – сказала Есмеральда, – і особливо торбинки, яка була дорога мені не лише як корисний в усіх сенсах предмет, а і як пам’ять про добрих друзів. Але в цьому є і позитив: що менше речей, то легший шлях. Уперед, мої любі! Сподіваюся, що вже сьогодні в Саниному домі всі нарешті здобудуть спокій і щастя, обійнявши загублене дитя!
Незважаючи на те, що Есмеральда побажала йти першою, щоб краще орієнтуватися й розвідувати дорогу, Саня весь час забігала вперед, їй не терпілося швидше дійти до рідного дому.
– Не поспішай так, моя люба, – зупиняла її пацючка. – Хахуня ж не спав сьогодні вдень, і боюся, що його сил надовго не вистачить. І, зрештою, від твого будинку до мису вгору за течією ми йшли приблизно півдня. Але під час переправи нас помітно знесло вниз. Тож, гадаю, наша вечірня прогулянка займе не більше двох годин.
Але подорож ускладнювалася тим, що правий берег був крутіший і більш горбистий, ніж лівий, тому рухатися доводилося не по прямій, а вгору і вниз по пагорбах, що значно подовжувало дорогу. За годину почало смеркати, і Есмеральда почала обережно висловлювати припущення, що їм навряд чи вдасться знайти Санин дім у темряві й, можливо, доведеться провести в лісі ще одну ніч.
Але саме в цю мить далеко попереду в усе густіших сутінках з’явилися вогні.
– Поглянь, це не ваша садиба? – запитала пацючка в Сані. – Хоча ні, це щось зовсім інше. Ці вогні – живі, вони рухаються! Хотіла б я знати, кого це несе нам назустріч.
Про всяк випадок вони почали пересуватися перебіжками від куща до куща, щоб устигнути першими розгледіти невідомих істот, які рухалися їм назустріч, і в разі небезпеки вжити заходів до порятунку.
Але коли тремтячі вогні наблизилися й істоти, які їх несли, вийшли на галявину, Саня раптом радісно скрикнула й кинулася вперед.
– Стій! Куди? – закричала Есмеральда і побігла її наздоганяти.
За нею кинулися всі інші. Але на середині галявини пацючка зупинилася й раптом розсміялася – весело і щасливо. Вона загальмувала так різко, що Мишель і Хахуня мало не врізалися в неї з розбігу. Коли вони боязко стали ліворуч і праворуч від Есмеральди, а Маленький Мух за своїм звичаєм сів Мишелеві на плече, перед їхніми очима постала дивовижна картина: оточена багатьма різними тваринками, кружляла з Санею в лапах доросла пусяка й безперестанку цілувала малу.
– Ну, ось і все. Ось і все, – сказала Есмеральда, підняла на лоба чорну пов’язку і змахнула сльозу.
Вона обійняла малюків і полегшено зітхнула. А з іншого краю галявини їм назустріч уже йшла юрба схвильованих звірків. Тут були пусяки, польові та лісові миші, їжаки й кролики. Над ними кружляли горобці й сойки, дятли й синиці. І всі вони поспішали обійняти мандрівників, потиснути їм лапи, сказати добре слово і привітати з благополучним прибуттям у Тиху Долину. Але ось крізь натовп нарешті пробралася Саня. Вона тримала за лапу велику пусяку.
– Ось, – щасливо посміхаючись, сказала вона. – Це моя мама – Сандра. А це – Есмеральда. Якби не вона, я б…
І раптом, не впоравшись із емоціями, Саня голосно розридалася й уткнулася в мамин живіт. Сандра погладила її по голові й притиснула до себе. Потім вона по черзі простягнула лапу Есмеральді, Мишелеві й Хахуні:
– Ласкаво просимо в Тиху Долину, дорогі гості!
Знайомство тривало по дорозі до будинку. Саня плутано розповідала мамі, а заодно і всім, хто вийшов їх зустрічати, які пригоди їм випало пережити. Вона не помічала, що, представляючи кожного зі своїх друзів, намагалася заразом розповісти про них усе, але тільки найкраще. Образи й сварки немов перестали існувати, вони стерлися з Саниної пам’яті, залишивши в ній лише спогади, які викликали любов і вдячність. Вона йшла, обнявшись із Сандрою, і та всю дорогу гладила дочку по голові. Коли Саня починала захлинатися від слів та емоцій, Сандра заспокоювала її:
– Не квапся, дитинко! У нас ще буде вдосталь часу наговоритися. І тобі однаково доведеться повторювати свою розповідь, щоб її почув тато.
– Тато! – вигукнула Саня. – А де ж тато?
– Він залишився на річці. Бачиш, сьогодні після обіду по Долині пройшла чутка, що вниз пропливли уламки плоту. Всі дуже стривожилися, адже ми знали, що вам треба було переправлятися додому з іншого берега. Тому ми з сусідами одразу вирушили на пошуки вгору за течією, а тато пішов обшукувати берег. Йому допомагають видри-водолази. Нам слід якомога швидше повідомити йому, що ви знайшлися і все гаразд.
Кілька птахів одразу злетіли вгору й вирушили доправити ці радісні вісті. А маленький загін ішов далі. Незабаром чагарник порідшав, і перед ними розкинулася широка долина, яку перетинав струмок. У синьому світлі сутінків вони побачили привітні вогні великого будинку. Від річки до нього вже поспішала ціла процесія. Попереду виднілася кремезна постать Саниного тата.
Коли він підійшов ближче, всі побачили, що він тримає в лапах великі сумки, з яких тече вода. Він склав їх на землю і розкрив свої обійми Сані. Маленька пусяка зойкнула й кинулася йому на шию.
Есмеральда знову змахнула сльозу, а практичний Мишель оглянув сумки.
– Так це ж моя торбинка і ваш речовий мішок! – гукнув він Есмеральді.
– Ми виловили їх з Великої Ріки, – сказав тато. – І я радий повернути їх тобі, малюку! І, звісно ж, вам, пані, – тато вклонився Есмеральді. – Дозвольте відрекомендуватися, Саш.
– Великий Саш? – вигукнув Мишель.
Тато посміхнувся:
– Ні, просто Саш, поки що не великий, – і він знову вклонився Есмеральді.
Пацючка подала йому лапу і щиро усміхнулася.
– О, я гадаю, це у вас ще попереду! – загадково сказала вона. Біля будинку численні сусіди ввічливо попрощалися й пішли собі, щоб не заважати возз’єднаній родині насолоджуватися спілкуванням. Щоправда, Саш устиг запросити всіх у найближчу неділю на свято з нагоди повернення своєї дочки.
– Буде обід, музика й танці, – повідомив він, – а також феєрверк і бенгальські вогні!
– А оскільки сьогодні четвер, – додала Сандра, – ми встигнемо приготувати до неділі щонайсмачніше частування!
Усі заплескали в долоні.
Відтак подорожніх запросили до вітальні й розсадили якомога зручніше. Сандра запитала, хто чого потребує і чи є в них якісь особливі побажання щодо вечері й ночівлі.
– О ні, – від імені всієї компанії відповіла їй Есмеральда. – Ми досить невибагливі, і нас влаштує все, що ви запропонуєте. Але є одна справа, яку я мушу завершити.
Пацючка підвелася й урочисто промовила:
– Нашу подорож завершено. Я складаю з себе командування загоном і передаю всі права й повноту влади господарям. Відтепер я – проста гостя у вашому домі.
І вона вклонилася батькам Сані.
– Дозвольте вам заперечити, – відповів Саш. – Ви зовсім не проста, ви – почесна гостя, і ми щасливі будемо бачити вас у себе якомога довше.
Відтак вони сиділи на веранді й пили чай з пирогами. Пироги були з усіма мислимими начинками, і їх було багато. Мишель скуштував усіх і, втамувавши перший голод, долучився до розмови, відповідаючи на запитання і ввічливо киваючи у відповідь на зауваження господарів. Маленький Мух сидів на тарілці мишеняти і обережно злизував начинку з розломлених спеціально для нього пирогів. Хахуня їв багато і все не міг наїстися.
– Він ще росте, – сказала Есмеральда. – А обід у нас сьогодні був дуже убогий.
– Ото й добре, – заявив тато. – Мама щодня пекла багато пирогів у надії на ваше повернення. Має ж їх хтось з’їсти! Я й так уже добряче поправився.
– Ми раді повідомити, – сказала мама, – що нам вдалося розшукати рідню Хахуні. До речі, він зовсім не Хахуня, а Сашуня. Він, як і ми, – нащадок Великого Саша, а отже, наш родич.
– Хахуня! Хахуня! – застрибало на стільці пусяченя.
– Його маму звати Санді, – продовжувала Сандра. – І в нього є брат Сашуник і сестри Сашильда і Сашунка.
– Хахулик! Хахильда! Хахухка! – закричало пусяченя.
Сандра засміялася:
– Скоро ти їх побачиш, малюку! Гадаю, вони вже в дорозі і встигнуть дістатися до неділі, – вона знову звернулася до Есмеральди. – Одразу, як тільки зрозуміли, до якого сімейства він належить, ми повідомили їх через лісову пошту, що їхній син у супроводі досвідчених провідників прямує до нашого дому. До речі, ми отримали відповідь і дізнались, як малюк відбився від сім’ї. Виявляється, вони подорожували на великому поромі, й на одній із зупинок пусяченя непомітно зійшло на лівий берег, там і залишилося. Дякувати Богу, мама, брат і сестри скоро знову зможуть обійняти його!
– Отже, у неділю в нас буде подвійне свято! Ми познайомимося з новими родичами, а Хахуня знову зустрінеться з рідними!
– Він уже зустрівся з частиною рідних, ми ж далекі родичі, ти не забула? І я гадаю, що тепер ти маєш називати його справжнім ім’ям, – завважила Сандра.
– Ой, ні, мамо, – засміялася Саня. – Боюся, що для мене він назавжди залишиться Хахунею, навіть коли сам навчиться вимовляти правильно своє ім’я!
– Боюся, що для мене теж, – усміхнулася Есмеральда.
Їхня розмова тривала ще довго, поки в малюків від утоми не почали злипатися очі. Першим Сандра забрала в спальню Хахуню, який клював носом. Відтак вона постелила Сані й Мишелеві. Маленький Мух умостився спати в куточку на подушці мишеняти.
А дорослі ще довго сиділи за столом і слухали розповіді Есмеральди. Вони переривали гостю лише для того, щоб висловити своє захоплення її мужністю й подякувати за допомогу їхній дочці.
Коли Сандра нарешті повела Есмеральду в її спальню, тато вийшов на ґанок викурити перед сном люльку. Раптом він помітив поряд із собою сіру фігурку.
– А ти чому не спиш? – запитав він Мишеля. – Щось не так?
– Вибачте, але я не можу заснути з цікавості, – зніяковіло сказав Мишель. – Чи не могли б ви пояснити мені, що таке «фінгальські вогні»?
Тато розреготався розкотистим баритоном:
– О ні, це сюрприз!
Він узяв мишеня за лапу й відвів у спальню:
– Лягай спати. Скоро сам усе побачиш.
Відтак посміхнувся й додав:
– Обіцяю, тобі сподобається.