Другого дня ми знов поїхали до Нонно. Спершу ми не могли його знайти. Та потім почули його сопілку за пагорком, де він сидів і грав самому собі, а вівці паслися навколо нього. Побачивши нас, він відтулив сопілку від уст, сплюнув, засміявся і сказав:
– Ага, ви знов прийшли!
Видно було, що він радий. Ми витягли свої сопілки й почали грати втрьох. Виходила така гарна мелодія, що я навіть не міг збагнути, як ми навчилися так чудово грати.
– Шкода, що ніхто не чує, як ми гарно граємо, – сказав я.
– Трава чує, – відповів Нонно. – І квітки, й вітер. Дерева також чують, он та плакуча верба, що схилилася над струмком.
– Та невже? – здивувався я. – І їм подобається наша гра?
– Так, дуже подобається, – відповів Нонно.
Ми довго грали для трави, квіток, вітру й дерев. І все-таки я шкодував, що там не було жодної людини, яка послухала б нас. Тоді Нонно сказав:
– Ми можемо піти й заграти моїй бабусі, якщо хочеш. Бабусі, в якої я мешкаю.
– А вона далеко звідси? – спитав я.
– Далеко, але шлях буде коротший, якщо ми йтимемо і гратимемо, – сказав Нонно.
– Атож, ніяка дорога не здається довгою, коли йдеш і граєш, – погодився Юм-Юм.
Він хотів, щоб ми пішли до бабусі Нонно, і я теж хотів цього. У казках завжди є добрі бабусі. Але справжньої живої бабусі я ще ніколи не бачив, хоч, звичайно, їх є багато. Тож мені захотілося побувати в бабусі Нонно.
Нам довелось узяти всіх ягнят і овець Нонно, та й мого Міраміса. Вийшла ціла валка. Попереду йшли Юм-Юм, Нонно і я, за нами вівці та ягнята, а позаду тюпав Міраміс, поволі, наче Калле-Джиґун. Ми йшли пагорками і грали. Мабуть, ягнята дивувалися, куди це ми вибрались. Але, видно, їм наша виправа подобалася, бо вони весь час бекали й підстрибували навколо нас.
Так ми мандрували кілька годин, здолали чимало пагорків і нарешті прийшли до оселі Нонно. Це теж була така хатина, як у казках, невелика, весела, під солом’яною стріхою. І вся вона тонула в розквітлому бузку та ясмині.
– А тепер мовчіть, ми зробимо бабусі несподіванку, – сказав Нонно.
Вікно стояло відчинене, і нам чути було, що в хатині хтось порався. Ми поставали рядком біля вікна – Нонно, Юм-Юм і я.
– Раз-два-три, – прошепотів Нонно. – Починаймо!
І ми заграли.
Одностайно заграли таку веселу мелодію, що ягнята, почувши її, не втримались і пішли в танок. У вікні з’явилося ласкаве обличчя старої жінки. То й була бабуся Нонно. Вона плеснула руками і сказала:
– Як ви гарно граєте!
Ми довго грали для неї, а вона стояла у вікні й слухала. Вона була стара, як світ, трохи схожа на казкову, але справжня, жива бабуся.
Потім ми зайшли до хатини. Бабуся Нонно запитала нас, чи ми голодні, – а ми, звичайно, були голодні. Тому вона взяла буханець хліба й відкраяла нам по товстій скибці. То був чорний черствий хліб, та смачнішого за нього я зроду не їв.
– Ох, який добрий, – сказав я Нонно. – Що це за такий хліб?
– Хіба він якийсь незвичайний? – здивувався Нонно. – Ми його просто звемо хлібом і щодня втишуємо ним голод.
Міраміс також хотів їсти. Він засунув голову у вікно і стиха заіржав. Ми засміялися, бо й справді то була кумедна картина. Але бабуся Нонно погладила коня по лобі й дала йому теж свого смачного хліба.
Потім мені захотілося пити, і я сказав про це Нонно.
– Ходіть зі мною, – відповів він.
Нонно повів нас у садок, і там ми побачили чисту криничку. Він занурив у неї цебер, витяг води, і ми заходилися пити просто з нього. І яка ж то була холодна, яка смачна вода! Я зроду не пив такої.
– Ох, яка добра вода, – сказав я Нонно. – Що це за така криничка?
– Хіба вона якась незвичайна? – знов здивувався він. – Ми її просто звемо криничкою і завжди втамовуємо водою з неї спрагу.
Міраміс також хотів пити, і ми дали йому води. Тоді напоїли ягнят і овець. Нонно треба було вертатися з отарою на ті пагорки, де ми його зустріли. І він попросив бабусю, щоб вона дала йому плаща, в який він закутувався вночі, коли спав на траві біля своїх овець. Вона принесла брунатного плаща й дала онукові. Я позаздрив Нонно, що він може ночувати надворі. Бо сам я ще ніколи не ночував надворі.
Бенко зі своїми татом і мамою інколи їздили за місто на велосипедах і ночували в наметі. Вони ставали табором десь біля чистого лісового струмка і спали в спальних мішках. Бенко завжди казав, що кращої ночівлі годі собі навіть уявити, і я йому вірю.
– Добре тобі, що ти можеш цілу ніч спати надворі, – сказав я Нонно.
– Ти теж можеш, – відповів він. – Ходи зі мною.
– Ні, – сказав я, – мій тато-король турбуватиметься, коли я не повернусь додому.
– Я повідомлю нашого пана короля, що ти цієї ночі ночуватимеш на луці, – сказала бабуся Нонно.
– Повідомте й мого тата, – попросив Юм-Юм.
– Гаразд, я повідомлю й садівника, – відповіла бабуся.
Ми з Юм-Юмом так зраділи, що почали вистрибувати не згірше за ягнят, але бабуся Нонно, зоглядівшись, що ми в самих лише білих сорочках, сказала:
– Коли впаде роса, вам буде холодно.
Вона раптом посмутніла й додала тихим голосом:
– Я маю ще два плащі.
Бабуся підійшла до старовинної скрині, що стояла в кутку кімнати, й витягла з неї червоного і блакитного плаща.
– Це плащі моїх братів, – сказав Нонно й також посмутнів.
– А де ж твої брати? – спитав я.
– Їх забрав жорстокий лицар Като, – пошепки відповів Нонно.
На ці слова Міраміс за вікном так заіржав, наче його хто вперіщив батогом. Усі ягнята злякано кинулись до своїх матерів, а всі вівці забекали так, наче надійшла їхня остання година. Бабуся Нонно дала мені червоного плаща, а Юм-Юмові – блакитного. А ще дала Нонно буханець хліба, що втишує голод, та дзбан води з кринички, що втамовує спрагу, і ми подалися назад пагорками, тією самою дорогою, якою прийшли сюди. Мені шкода було братів Нонно, а проте я не міг стримати радості, що цієї ночі ночуватиму на луці. Добравшись до того пагорка, де плакуча верба схилялася над струмком, ми зупинились, і Нонно сказав, що тут ми влаштуємо собі табір.
І ми його влаштували. Розпалили вогнище, велике, тепле, яскраве вогнище. Ми посідали навколо нього й заходилися вечеряти хлібом, що втишує голод, і водою з кринички, що втамовує спрагу. Впала роса, стемніло, та нам було байдуже, адже вогнище і присвічувало нам, і гріло нас. Ми загорнулися в плащі й полягали біля теплого жару. Вівці та ягнята й собі повкладались навколо нас, а Міраміс пасся поблизу. Ми лежали, слухали, як у траві зашелестів вітер, і бачили безліч вогнищ удалині.
Безліч вогнищ у темряві, бо на Острові Зелених Лук ночували з отарами багато пастухів. Ми чули, як вони грали серед ночі старовинну мелодію, про яку Нонно казав, що пастухи грають її вже тисячі й тисячі років.
Ми лежали собі, дивилися на вогнища і слухали старовинну мелодію, що линула до нас від багатьох пастухів, яких ми не знали і які грали в темряві для нас. І мені здавалось, що та мелодія кликала кудись якраз мене. На небі мерехтіли зірки – таких великих і таких ясних зірок я ще ніколи не бачив. Я дивився й на них. Перевернувся на спину, щільніше закутався в червоний плащ і дивився вгору. І згадав, як ми грали для трави і квіток, для вітру й дерев. І Нонно казав, що їм наша гра подобалася. Для зірок ми не грали. Мені було цікаво, чи зірки теж були б раді, якби ми їм заграли. Я запитав про це Нонно, і він відповів, що, звичайно, були б раді. Отож ми підвелися там, де лежали навколо вогнища, взяли свої сопілки й заграли для зірок коротенький уривок із мелодії.