У замку справді всі вже спали. Недопопелюшка з Алею обережно пробиралися темними кімнатами і коридорами. Тільки місяць і зірки світили їм у величезні чорні вікна. Та ще було чутно, як на вежах перегукуються вартові. Їхні кроки відлунювали під арками.
Тоді втікачкам здавалося, що за ними хтось женеться. Вони міцніше стискували одна одній руку і поспішали далі.
Нарешті вони дісталися Тронної Зали і підійшли до ніші, в якій тьмяно виблискували в місячному сяйві залізні лицарські обладунки. Шолом був на місці.
І тут раптом Аля аж похолола. На мить їй здалося, що зі щілини над заборолом за нею стежать холодні й лихі очі Першого Недорадника.
Аля хвильку повагалася, а тоді зібралася з духом і підняла забороло. Шолом був порожній. Дівчинка рішуче зняла його і зробила крок назад.
«Куди ж його сховати… куди ж його сховати? – гарячково міркувала вона. – О, придумала! – і потягла Недопопелюшку до спальні Недороля Десятого.
Вони підкралися до королівського ліжка і відхилили завісу. На ліжку солодко спав Недороль. Аля швидко сховала шолом йому під подушки.
– Тут його нізащо не знайдуть! – втішено проказала дівчинка. – А тепер мерщій до годинникаря!
Годинникар Недождень жив у маленькій комірчині під самісіньким дахом центральної вежі. До неї вели гвинтові сходи, під якими оберталися зубчасті колеса механізму велетенського годинника.
Вони довго стукали в двері, проте ніхто не озивався. Тоді Недопопелюшка своїм ніжним голоском почала просити годинникаря, щоб він їм відчинив. І лише після того двері рипнули і з них виглянув дідусь з довгою білою бородою і в окулярах без скельців.
Він уважно вислухав Алю і схвильовано заметушився по комірчині.
– Яке нещастя! Яке нещастя! – приказував він і хапався руками за голову.
Недопопелюшці ледве вдалося його заспокоїти.
Годинникар впав на стілець і розпачливо подивився на Алю.
– Я так і знав, що ця стрілка колись знадобиться! – мало не плачучи, проказав він. – Я так довго її беріг! І ось тепер… тепер я нічим не можу вам допомогти! Бо вчора, подумайте – саме ВЧОРА! – її в мене хтось поцупив!