Порятунок Спопелілого острова

– Матусю, бабуся погодилася посадити дерево на нашому подвір’ї. – Миколка радісно сповістив мамі свою новину. – Ми купили саджанець і посадили його біля входу в будинок. Можливо, моє дерево буде вічнозеленим? Хотів би я поговорити про це з Миколкою…

– Уяви собі, що ви разом пливете на наступний острів і ти йому про все розповідаєш….

– А що трапилося потім? Щось незвичайне?

* *

Перебування на Зеленому острові неабияк вплинуло на хлопчика. Він розумів, що зазнав чогось надзвичайного, тому нетерпляче чекав на нові пригоди.

Утім, морська подорож ставала дедалі важчою. Усе більше припікало сонце, клімат помітно змінювався. Води в баклажці було все менше, тому Миколка пив її тепер маленькими ковтками, попри те, що його мучила спрага. Час від часу хлопчик зволожував свій одяг веселковою водою, щоб не впасти від утоми. Адже він мусив увесь час веслувати! Миколка боявся, що той запас води, який він мав, закінчиться ще до того, як він досягне мети. Перед очима хлопчика почало рябіти, у нього розболілася голова і дуже пересохло в роті. Він втрачав останні сили.

На схилі дня, коли маленький мандрівник уже майже не рухався, перед ним завиднівся плаский, наче тарілка, сріблясто-чорний, немов обвуглене дерево, берег. Хлопчик насилу витяг на берег човен і ледь живий добрався до першої огорожі. Господарі дому, побачивши змученого хлопчика, не стали розпитувати, хто він і звідки, а відразу поклали спати. Прокинувшись зранку, він побачив, що лежить у бідній хатинці.

За столом сиділи люди, споживаючи убогий сніданок. Вони були сумними і тихими. Привітавшись із захожим, жестом запросили поснідати з ними.

Миколка витяг із рюкзака кілька хлібців і поклав на стіл. У відповідь на це господар сказав:

– Ми живемо у великих злиднях. Минулого літа наш острів згорів. Вогонь повністю знищив наші запаси, а немилосердне сонце, яке досі пече, не залишило нам жодної рослини. Усе чекаємо на дощ, однак не маємо ані насінини, щоб відновити посіви. Ми в розпачі.

Миколка дуже засмутився. Він згадав, якою родючою була земля на рідному острові, як раділи вони врожаям. Татко напевно чимось зарадив би. У голові хлопчика зненацька промайнула думка: на дні рюкзака лежить таткове зернятко, яке він знайшов колись на узбережжі.

– Господарю, – звернувся Миколка до чоловіка, – я маю одне зернятко. Можливо, ти про нього щось знаєш?

– Ти тільки подивись, люба, – з недовірою вигукнув чоловік, – та це ж зернятко Великого Рисівника! Яке ж воно велике і гарне! Друже, достатньо однієї цієї насінини, щоб виростити з неї ціле рисове поле! Тільки б упав дощ! – гарячково повторював господар дому, якнайобережніше вкладаючи зернятко в горня.

У серці чоловіка зродилась надія. До вечора чутка про Хлопчика, Який Приніс Зернину, облетіла увесь острів. Відтоді Миколку так і називали – Хлопчик, Який Приніс Зернину. «Як добре, що тато дав мені це зернятко, – міркував він. – У батьковому саду воно загубилося б серед інших зернин, а тут може врятувати людям життя». Було видно, як не терпиться острів’янам посадити насінину, однак небо і далі було чистим, без жодної хмаринки, а розпечене повітря пашіло жаром. «Може, – подумав Миколка, – коли всі принесуть хоча б по краплинці води і поллють зернятко, воно проросте?» Він поділився своїми роздумами з господарем дому – і той аж сплеснув у долоні.

– Чудова ідея! Як тобі віддячити за все, що ти зробив для нас, Миколко?

Маленький мандрівник у відповідь на це розповів, куди прямує і чого шукає. Він зізнався в тому, що сподівається знайти на Спопелілому острові Книгу Пустельника. Чоловік журливо замислився.

– Давно вже ніхто з острів’ян не читав цієї Книги. Багато років тому наш острів спіткало лихо, подібне до того, про яке я тобі розповів. Клімат на острові дуже жаркий, тому не раз горить земля. Хтось із мешканців поклав Книгу до залізної скрині і закопав, щоб вогонь не знищив її. На жаль, Книгу досі не знайшли… – сумно додав чоловік.

Миколка став роздивлятися довкола: усюди лежали обвуглені залишки дерев і будинків, безладно валялися покинуті речі. «І як тут знайти скриню, заховану під землею?» – хлопчика охоплювали сумніви.

Вирішив, що розпитає острів’ян про все наступного дня, а сьогодні допоможе господареві обробити рисове поле.

Вони подалися до найпрохолоднішого куточка острова, де від невеличкого пагорба падала тінь. Мешканці острова вже чекали на них, тримаючи по краплинці води в руках. Чоловік почав копати лунку, аби посадити в ній зернинку. Аж раптом його лопата наткнулася на якусь перешкоду.

– Мабуть, камінь, – сказав господар, намагаючись його відкопати.

Утім, лопата все більше стукала по чомусь великому і твердому, а за хвилину перед очима Миколки виринуло… віко залізної скрині! Хлопчик недовірливо розглядав знахідку.

– Миколко, – вигукнув чоловік, – та це ж твоя скриня! Лишень поглянь: ми знайшли Книгу Пустельника!

І справді, на дні скрині лежав аркуш рукопису, на якому вже знайомим почерком було написано: «У РОЗПАЧІ НЕ ЗНЕВІРЮЙСЯ». Коли Миколка прочитав ці слова вголос, довкола стало тихо. Першим озвався господар:

– З розпачу ми ледве не зневірилися. Ми забули про ці мудрі слова, які залишив нам Пустельник, а все тому, що скриня лежала глибоко в землі. Однак рано чи пізно піде дощ…

Люди поглянули на небо: ген-ген на обрії бовваніла маленька, наче повітряна кулька, хмаринка.

– Наш острів повернеться до життя! – вигукнув чоловік. – У нас є зернятко, ми обробимо попелом наші поля. – Друже, – звернувся він до Миколки, – якнайшвидше пливи до мешканців Останнього острова і розкажи їм усе, що побачив.

Після того, як остання крапелька води зросила посаджене насіння на рисовому полі, хлопчик, попрощавшись із господарями, рушив далі.

У його вухах звучали слова: «У розпачі не зневірюйся». Чомусь пригадалася бабуся. Відколи пам’ятав, вона була слабкою, часто хворіла, але ніколи не занепадала духом, завжди цікавилася світом і життям своїх рідних.

Він ні разу не чув, щоб його бабуся на щось скаржилася або мала пригнічений вигляд. Вона ніколи не пасувала перед труднощами, хоча причин для хвилювання не бракувало. Бабуся повторювала: «Усе ще владнається, усе владнається».

Миколка аж засумував за бабусиною приказкою. Як би він хотів почути її нині, очікуючи на чергові пригоди. З цими думками хлопчик плив океаном на своєму невеличкому човнику. За якийсь час він побачив, як над Спопелілим островом збираються велетенські хмари. «Дякую, Пустельнику», – полегшено зітхнув Миколка. Хлопчик вірив, що за деякий час там усе владнається, що рисові поля розростуться і покриють більшу частину острова.

* *

– Мамо, як гадаєш, там випав дощ?

– Я впевнена в цьому.

– Чуєш, і в нас пішов дощ, – сказав хлопчик, визираючи у вікно.

– Поллє твоє деревце, – усміхаючись відповіла мама.