На Останньому острові

– Матусю, розповіси сьогодні, чи Миколці пощастило дістатися Останнього острова?

– Так, сьогодні ми попрощаємося з нашим маленьким мандрівником, – відповіла мама.

«Моя мандрівка потихеньку добігає кінця», – подумав Миколка, погойдуючись на своєму човникові посеред веселкових вод і згадуючи про свої недавні пригоди.

Чим далі плив він, тим більше тужив за батьками. «Мабуть, уже достигли мої улюблені кислички», – Миколка сумовито пригадав смачний пиріг із кисло-солодкими фруктами, який випікала мама на підвечірок. Тепер він розумів, яким дорогим був для нього рідний острів, як він дорожить усім тим, що з ним пов’язано.

На щастя, подорож видалася легкою і приємною, ніщо не віщувало бурі, якої так боявся Миколка. Він увесь час пам’ятав, що саме через це Пустельник не зміг дістатися Останнього острова. Клімат знову потеплішав. З настанням ночі хлопчик підкріпився хлібцем і вирішив, незважаючи на суцільну темряву, пливти далі. Перед ранком йому вдалося трохи поспати, щоб відновити сили. В якомусь сенсі він боявся Останнього острова. «Пустельнику, – подумки просив Миколка, – додай мені відваги».

Коли розсіявся ранковий туман, перед маленьким мандрівником на горизонті замаячіли обриси острова, до якого він прямував. Однак, чим більше хлопчик наближався до нього, тим сумнішим ставав. Уже здалеку він помітив на острові поламані дерева, понівечені чагарники і витоптані трави. Деінде виднілася якась маленька чарівна рослинка.

Утім, заклопотані своїми думками люди не помічали її краси. Зелень тут була не зовсім зеленою, а блакить – не зовсім блакитною. «Ой, леле, – подумав здивовано Миколка, – та тут не цінуються дари землі і неба! Якби вони побували на Зеленому острові, то перестали б нищити природу!» Він, не вагаючись, витяг зі свого рюкзака малюнки, які зробив на Зеленому острові, і прикріпив їх на великій похмурій стіні, що містилася на майдані. На малюнках був зображений мох, папороть, медунка, різноманітні дерева, квіти, схожі на парасольки, зелена трава – усе, що встиг змалювати Миколка. Хлопчик пригадав також, що має насіння квітки-парасольки, тому відразу заходився сіяти його під мурами. Він уявляв, як уже за кілька днів розквітнуть чудесні парасольки і закриють собою потворну сіру стіну. Люди, які в цей час проходили, кидали свій погляд на захожого, але нічого не говорили.

Повсюдно стояв неприємний запах, що так дошкуляв Миколці. На його рідному острові ранки були чистими, прозорими, такими, що наснажували кожного дня життям. А тут ранок був задушливим і непривітним: земля не пахла землею, а трава – травою. Якоїсь миті хлопчик пригадав, що має в рюкзаку пляшечку, яку подарувала йому Веселкова Пані ще на самому початку мандрівки, і настрій його поліпшився. Миколка швиденько відкрив її, і повітря ураз наповнилося неймовірним запахом свіжості, квітів, лісу і газованого оранжаду. На хвильку навіть здалося, що він знову потрапив на Веселковий острів. Лишень тут ніхто не ставився до нього з такою приязню, як це було там. Ніхто не відповідав усмішкою на його усмішку.

Маленькому мандрівникові дуже хотілося пити. З надією він постукав у двері одного із будинків і попросив води, але ті з гуркотом зачинилися перед його носом. Миколка спантеличився – з ним ще такого не траплялося. Хлопчик не знав, як бути, тому сів біля мурів і став із цікавістю розглядати людей, про яких стільки думав під час своєї подорожі. Ті мовчки кудись поспішали. Мами не усміхалися до своїх дітей, а діти – до своїх мам. Миколка спробував заговорити з мешканцями будинку, який стояв неподалік, однак вікна і двері з тріском зачинилися перед ним. Хлопчик помітив, що ніхто нікого не відвідує. Кожен у поспіху повертається після роботи до свого дому і там годинами засиджується біля якогось дивного предмета. Він був схожим на великий ящик, який говорив і мерехтів так неприємно, що Миколка аж замружився, коли побачив його крізь прочинені двері. «Мені це не подобається, – подумав він. – Які дивні люди! Я боюся їх». Маленькому мандрівникові хотілося плакати. Здавалося, що усе пішло шкереберть. «Кому потрібна тут Книга Пустельника, якщо мене навіть не помічають? Що робити далі? Що ж я намалюю на останній намистинці, яку подарувала Маринка? Я не зможу зобразити на ній цей дивний острів…» – Миколку охопив смуток.

Аж ось він почув:

– Гей, ти навіщо посіяв оте насіння? Не варто було цього робити – все одно затопчуть.

– Як затопчуть? – чудувався з того Миколка.

– Бо затопчуть. Затопчуть ще до того, як воно проросте, і край! Розумієш?

– Не розумію. Треба бути терплячим. Адже квіти не ростуть за кілька годин, – намагався пояснити хлопчик.

– Яке там «терплячим»!.. І взагалі, що це означає – тер-пля-чим? – вимовив по складах співрозмовник Миколки.

Це був його одноліток. Звали хлопчика Теодор. Він уже не одну годину сидів неподалік байдикуючи, як це було зазвичай, оскільки нічим особливо не цікавився.

– Я не можу пояснити значення цього слова. – А за мить тихенько додав: – Бо я не такий мудрий, як Пустельник.

– Який ще Пустельник? – Теодор перестав обдирати кору з дерева.

– Це людина, котра багато років тому вирушила в подорож, щоб дістатися твого острова, але так і не добралася сюди.

– А навіщо Пустельник плив до нас? – знічев’я запитав маленький острів’янин, розглядаючи пильно кору, якої наздирав із дерева.

– Щоб ощасливити людей.

– Але вони тут дуже щасливі! – досить самовпевнено і різко відповів Теодор.

Тієї самої миті з будинку неподалік почувся пронизливий крик і плач. Не було жодних сумнівів, що одна із «щасливих» родин переживає важкі часи.

Хлопчик задумано прислухався до того, що діялося, а потім наважився запитати:

– Може, Пустельник таки став би нам у пригоді? Якщо побачиш його, запроси до нас! Подивимося, що це за людина. Бувай! Лечу, зголоднів! – Теодор схопився з місця.

– Постривай, пригощу тебе чимось! Ось візьми! – Миколка похапцем дістав з рюкзака хлібці.

– Дякую, але в мене немає грошей.

– Навіщо гроші? Їж на здоров’я, – зі щирою усмішкою сказав Миколка.

Хлопчик недовірливо дивився на свого нового знайомого.

– Як це «візьми»? Просто так узяти? – дивувався він.

– Так. Пустельник казав: «ДІЛИСЯ ТИМ, ЩО МАЄШ».

– Ти знову про того Пустельника? – далі чудувався хлопчик, простягаючи руку за смачним хлібцем.

– Я багато днів плив на ваш острів, щоб розповісти про нього.

– Звідки ти?

– З острова вічнозелених дерев.

– Я не знаю, де це.

– Можеш зазирнути в атлас – там усе знайдеш, – відповів Миколка, і відразу пошкодував про це, адже йому не хотілося бути мудрієм.

– Терпіти не можу книжок. Мені нудно читати, – сказав із набитим ротом Теодор.

– Шкода, бо я саме хотів запропонувати тобі одну книжку.

Миколка дістав із рюкзака «Коралові острови».

Хлопчик наспіх погортав книжку і недбало засунув її під светр.

– Гаразд, – сказав він. – Позичаю. Можливо, завтра прийду. Бувай!

Миколка засмутився. Єдина людина, яка забажала з ним поговорити, пішла. Хлопчик боявся залишатися вночі просто неба самотою. «Дивно, – міркував він. – На жодному острові, де я побував, мені не було так погано, як тут». Миколка старанно повиривав бур’ян довкола парасольок, які посіяв, а потім сів, поринувши у власні думки.

Надвечір, на його подив, з’явився Теодор із книжкою під пахвою.

– Не хочеш її читати? – запитав розчаровано Миколка.

– Та ні, що ти! Дідусь прочитав мені сьогодні майже все і сказав, щоб я тебе привів до нього.

– Тобі читає книжки дідусь?

– Так, тому що я… – хлопчик трохи знітився, – не вмію читати. Бери свій рюкзак і ходімо. Я тебе відведу.

Шлях до дому, де мешкав Теодор, пролягав серед занедбаних будинків і бридких вуличок і був не найприємніший. «Тут нікого нічого не цікавить», – із сумом подумав Миколка.

Дідусь Теодора мешкав у будинку, де проживало кілька родин. Сходовий майданчик був непривітним і брудним.

Старий чоловік привітався з гостем і промовив:

– Мій онук розповів, що ти прибув на наш острів з якимсь завданням.

– Так, я маю доправити вам Книгу Пустельника, – відповів хлопчик.

І почав довгу розповідь про свої мрії, про те, як одного дня вирушив у мандри і познайомився з Веселковою Пані, як полагодив зіпсовані завіси в скельному гроті з допомогою камінця, яким чудовим виявився Зелений острів, як зернятко Великого Рисівника врятувало Спопелілий острів, як він вчився терплячості на Зорепадному острові, як за допомогою звичайної рахуванки-забавлянки відкрили сейф, як він захопився читанням на Книголюбному острові і з якими труднощами роздобував окремі аркуші з Книги Пустельника.

Нарешті Миколка дістав з рюкзака й саму Книгу та поклав її перед старим чоловіком. Дідусь з онуком уважно слухали Миколку, а коли той закінчив розповідь, у кімнаті запала невимовна тиша. Затамувавши подих, старець гортав сторінки Великої книги, а потім сказав:

– Треба, щоб якомога більше людей почуло твою розповідь. Можливо, завтра мені пощастить запросити сусідів. Це неймовірно, просто неймовірно! – повторював старий чоловік.

Пізніше Миколка розповів про свій острів, про своїх батьків… За розмовами минула вся ніч – спати полягали аж над ранок. У серці хлопчика зажевріла надія.

Дідусь дотримав слова. Наступного дня до його маленької оселі прийшло кілька людей, які бажали почути розповідь Миколки. Слава про нього, як про того, хто приніс таємничу Книгу, стрімко розлетілася островом. За кілька днів помешкання дідуся вже не вміщало слухачів. Тож Миколка виходив на вулицю і говорив, говорив, говорив… Крім того, він щоденно ходив до муру і там доглядав за своїми квітами. Тепер йому в цьому допомагав Теодор, з яким він заприятелював. Вони багато часу проводили разом і все більше розуміли один одного. Теодор помітно пожвавився. Невдовзі маленький острів’янин відкрив першу невеличку читальню для дітей, і це його так надихнуло, що він аж сяяв із радості.