Вони вискочили з Королівської Канцелярії, тягнучи за руки Сашка з Алею.
– Куди ви? Тихіше! – спробувала зупинити їх Аля. – Чого ви біжите, адже нас відпустили!
– Еге ж, відпустили, поки хтось інший не напише нову ябеду! – буркнув Сякусь.
– Як, і тоді знову?..
– Тоді знову Байдуж зі своїми байдиками вас заарештує!
– Як? Він же бачив, що нас відпустили!
– Ет, хіба йому не все одно?! У нього робота така – хапати й тягти.
Сякусь зупинився й прислухався.
– О, чуєш? – він зазирнув в якийсь двір і відступив, щоб дати Алі місце. Аля визирнула з-за рогу і побачила Байдужа з байдиками, що, закинувши кийки на плечі, марширували довкола великої круглої клумби. Байдуж заспівував:
- Хтось мириться,
- хтось б’ється,
- хтось плаче,
- хтось сміється.
- А я тихенько скраю
- на все це споглядаю.
Байдики підхопили приспів:
- Приємно дуже,
- коли тобі – байдуже!
- Бо все мине, усе мине,
- а спокій – головне!
– Ну й порядочки! – обурилася Аля. – І що, це у вас тут завжди так?
– Еге ж, з тих пір, як до нас потрапив перший Винахідник. Він винайшов папір і придумав ручки, – пояснив Сякусь.
– Еге ж, – продовжив Такусь, – до того сяк-таки не вміли ні читати, ні писати. А як навчилися – то й пишуть всі, мов накручені. Туди довідка, сюди довідка, туди запит, сюди відповідь, посвідчення про це, посвідчення про те…
– На того ябеда, на сього ябеда, – знову підхопив Сякусь. – Адже талантів своїх у нас нема. А всі, хто не мають таланту, що вони можуть написати? Тільки ябеди!
Аля озирнулася. Вони йшли вулицями міста.
Місто було велике і гарне. Зеленіли чепурні газони і квітники, будинки вражали довершеною архітектурою. Аля не знайшла навіть двох однакових. Не було жодного багатоповерхового будинку, які в Алиному місті стриміли на кожному кроці. Щоправда, і будинки, і вулиці, вимощені кольоровими гладенькими шашечками, і газони, мало занедбаний вигляд. Здавалося, що тут вже давно не було людей. Трава на газонах не підстрижена, фонтани не працювали, вікна позачинювані, затягнуті фіранками або й завішані темними ряднами, хоч надворі стояв чудовий сонячний день.
І чомусь ніде не бачила Аля жодного дерева.
Дійшли до великого, але здичавілого саду. Він був оточений кутою залізною огорожею з підмурівком. У ньому замість дерев стриміли пеньки. Тут Сякусь і Такусь зупинилися.
– Лізьте, – показав Такусь на дірку, виламану в чорному мереживі огорожі. – Це сад королівської резиденції.
– Ходімо до класної кімнати! – запропонував Сякусь, продираючись крізь зарості лопухів та бузини.
– Ні, краще в спальню! – заперечив Такусь.
– Не мели дурниць! В класі нам ніхто не заважатиме!
– У спальні теж не заважатиме!
Вони вийшли до широких сходів, що вели до невеличкого палацу, і почали підніматися до палацу.
– А раптом наскочить матуся? – сказав Сякусь.
– Не наскочить!
– А як наскочить?
Аля хотіла було втрутитись, але її випередили.
У дверях, затуляючи їх широкими спідницями, постала пухкенька рожевощока жіночка, дуже схожа на Сякуся й Такуся. Впершись руками в боки, вона вигукнула манірним тоненьким голоском:
– Ах, ах, просто жах! Вони знову сваряться! Вони знову спізнилися на військову раду! Вони знову когось притягли! Кого ви притягли, негідники?! Ви перевірили їхні документи? Може, це іноземні шпигуни, а ви їх тягнете просто до королівської резиденції! Ах, ах, просто жах! Чому ви мовчите, мерзотники, відповідайте!
– Заспокойся, ма! Це ніякі не шпигуни! Це так, ніхто. У них навіть нема жодного документа! – сказав Сякусь.
– Ах, ах, просто жах! – сказала Сяк-Такева, бо це була вона. – То видайте їм якісь документи! А я поспішаю. Мені треба готуватися до війни, а я ще не накрутила волосся!
Вона ступила крок, але тут на неї налетів якийсь дебелий чолов’яга, галасливий і метушливий. Його біляве волосся було зав’язане на маківці в пучечок великим рожевим бантом. У руках він тримав біле гусяче перо і папір.
– Е-е, любасю, – звернувся він до королеви, з нетерпіння підстрибуючи на місці і перебираючи ногами, – послухай, любасю, які я вірші написав!
Він відставив ногу набік, витяг перед собою руку з аркушем, заплющив очі і почав, підвиваючи, читати:
– По левадах повінь літа, як варення, потекло…
– Ну як? – він розплющив очі і очікувально глянув на королеву.
– Ах, ах, який жах, просто геніально! – сказала вона, обома руками схопившись за голову.
Потім швидко повернулась і зникла за рогом, бурмочучи під ніс:
– Який жах! Варення по левадах – це просто жах!
Сашко з Алею стояли ні в сих, ні в тих.
Чолов’яга з бантиком тим часом закотив очі під лоба і гриз перо, щось бурмочучи.
– Хто це? – пошепки спитав Сашко в Такуся.
– Це король. Але він не королює. Заправляє всім моя матуся-королева.
– Чому?
– Бо татусь не королівської крові. Він просто граф. І батько його був граф, і дід – граф з роду О’Манів. Тож і татуся звуть граф О’Ман. Він не має права сидіти на троні. Тому пише вірші для дітей.
– А що, хіба у вас нікому писати вірші для дітей?
– Та був у нас один поет… Але на нього надійшла ябеда, що він пише вірші не зліва направо, а справа наліво, і він зник.
– А сяк-таки?
– Сяк-таки? – презирливо скривив губи Сякусь. – Я ж тобі казав, що сяк-таки не вміють нічого, крім писати ябеди!
Тимчасом король – граф О’Ман відкрив очі й огледівся. Не побачивши королеви, він спершу здивувався, але тут його увагу привернули білі у великий синій горошок Алині банти.
Його маленькі оченята захоплено засвітилися.
– Ой, які гарні в тебе банти! Де ти їх дістала? – мовив король, у захваті сплеснувши руками.
Аля, не роздумуючи, розплела одну кіску і простягла королю бантика:
– Візьміть, ваша величносте!
– Як?! Ти даруєш його мені?! – не стямився на радощах король.
– Нахиліться, будь ласка, я вам його зав’яжу! – запропонувала Аля, яка вже мала деякий досвід спілкування з королями.
Граф О’Ман підставив дівчинці маківку, і Аля замінила рожевий бантик білим у синій горошок.
– А як же ти? – спитав король.
– Ет, пусте! У мене вдома багато різних стрічок! – мовила Аля і подумала: «Видно, мені судилося мандрувати цими дурноверхими країнами з однією незаплетеною косою».
– Щоб віддячити вам, любі діти, я прочитаю свою найгеніальнішу поему! – мовив король і, прибравши урочистого вигляду, почав декламувати:
- Раз, два, три, чотири, п’ять,
- будуть зайчики стрибать,
- їх не полічити,
- їх чекають діти…
Сякусь подав Алі й Сашкові знак мовчати і почав навшпиньки обходити короля. Аля з Сашком рушили за ним. Останнім обережно ступав Такусь.
Вони пройшли довгий коридор, звернули за ріг, а навздогін їм усе ще лунало:
- Раз, два, три, чотири, п’ять,
- будуть білочки стрибать,
- хвостиком махати,
- весноньку стрічати…
«Бідні!» – зітхнула подумки Аля. Вона не знала, кого їй шкода більше – зайчиків, білочок, які мусять стрибати, чи дітей, які мають це читати.