Ноїв ковчег

Через день ми, Лена і я, пішли в недільну школу. Та ще й узяли з собою Креллу.

Уночі тюжив дощ, тож на дорозі стояло повно калюж. Крелла взула чоботи не на ту ногу, тому човгала підошвами по землі.

– Хвалити Бога, що вона не моя сестра, – час від часу казала Лена, коли їй доводилося нас чекати, але я знав, що в глибині душі вона так не думає.

Крелла – славна дитина. Власне, у неї таке саме чудернацьке ім’я, як і в мене. Констанція Лілефея, чи щось таке. Я гаразд і не пам’ятаю.

У недільній школі ми читали про Ноїв ковчег. Був собі чоловік Ной, що жив кілька тисяч років тому в якійсь іншій країні. На вершині гори він збудував великого човна й назвав його ковчегом. Сам Господь Бог звелів Ноєві збудувати того човна на вершині гори. Піде рясний дощ, сказав Господь Бог. Уся земля опиниться під водою. Тож Ноєві треба зібрати свою родину і по парі всіх тварин, що тільки є, і, перш ніж почнеться дощ, узяти їх на судно, а то вони потопляться. Люди страшенно дивувалися, коли Ной став заганяти до себе на ковчег на вершині гори звірят і птиць, але Ноя то не обходило. І тільки-но він із тим упорався, як уперіщив дощ. Спершу вода залила поля й дороги, а тоді затопила хати, верхів’я дерев і врешті-решт підступила аж до гори, де стояв Ноїв ковчег, і підняла величезного човна з вершини гори. Ной разом із своєю родиною і всіма звірятами та птицею плавав сюди-туди кілька тижнів. Найжахливіше було те, що всі, хто не сів у ковчег, потопилися. Здається, Господь Бог теж тим зажурився, оскільки потім вималював на небі веселку й дав обітницю ніколи більше не посилати на землю стільки дощу водночас.

Додому ми йшли вже по сонцю, і Лена сказала:

– Яка безглузда назва для човна – ковчег. Не міг той Ной вигадати чогось кращого!

– Хтозна, чи то Ной придумав ту назву, – сказав я і перестрибнув велику калюжу.

– Хто ж тоді? – спитала Лена й перестрибнула ще більшу калюжу. – Може, у Біблії помилка?

– Хіба в Біблії можуть бути помилки? – відповів я і розігнався, щоб перестрибнути найбільшу калюжу, що трапилася на всій нашій дорозі. І плюхнувся просто посеред неї.

– Може, тоді ще не придумали всіх слів, – сказала Лена після того, як я плюхнувся. – Це ж стільки часу відтоді минуло.

Поки ми з Креллою виливали воду зі своїх чобіт, я спитав Лену, чи вона, бува, не знає кращої назви для такого човна. Лена відповіла не відразу. Я майже не сподівався, що вона щось вигадає, але почув:

– Катер.

Це мав би бути Ноїв катер, вважала Лена. Всі знають, що катер – це човен. Ковчег – то щось зовсім інше, щось таке, щось не зовсім нормальне. Лена скрушно зітхнула: ну що ж, коли так написано в Біблії.

– Але ж катери не дуже великі, – сказав я.

Лена похитала головою.

– Ось чому вимерли динозаври, Трілле. Вони потопилися. В Ноя не вистачило для них місця.

І от саме тієї миті, коли я уявляв собі, як Ной з усіх сил намагався підняти на борт Короля Тиранозавра, мені спала на думку блискуча ідея:

– Лено, може, випробуємо катер? Та й побачимо, скільки на ньому тепер поміститься тварин?

І Лена нічого не мала проти того, щоб цієї неділі взятися саме за це, а не за щось інше.

У дядька Тура є красивий, великий катер, на якому він плаває всі дні, окрім неділь. Він, дядько Тур, має звичку швидко спалахувати гнівом, особливо на нас із Леною. Але катерів тут було негусто. Лена вважала, що доведеться вдовольнитися тим катером, що є, хоч би й дядьковим, і поцікавилась у мене, чи вірю я в те, що Ной зважив би на важкувату дядькову вдачу, якби все було поставлено на карту. Я трохи невпевнено знизав плечима, а потім ми спровадили Креллу до тата й побігли з подвір’я.

Дядько Тур живе в третьому, цебто останньому будинку в Крихті-Матильді, біля самісінького моря. Цієї неділі він поїхав до міста в кіно. Катер стояв, погойдуючись, біля хвилерізу. Треба тільки залізти на борт і покласти трап. Я вже так робив, бо якось ходив із дядьком у море ловити рибу. Ми одягли рятувальні жилети. І відразу ж відчули ще більшу вину за те, що взяли катер не питаючись. Хвильку-другу ми поговорили, чи не надіти нам і велосипедні шоломи, але не наділи.

У Крихті-Матильді водиться сила-силенна тварин. І малих, і великих. Спершу ми принесли двох кроликів, що живуть у клітці перед дідусевим кухняним вікном. Вони звуться Лютий і Березень. Їх неможливо було змусити спокійно стояти на палубі, але коли ми кинули їм жмут кульбабового листя, кролики вгамувалися. Потім ми почимчикували до загороди для курей за нашим сіновалом і взяли курку № 4 і нашого півня. Півень здійняв страшенний ґвалт. Якусь мить ми були певні, що мама нас виявить, але в хаті, схоже, гриміло радіо. Вівці влітку пасуться в горах, тож ми обійшлися єдиною козою, що в нас була. Вона такого віку, як Маґнус, і весь час, як мовить тітка-бабуня, перебуває в кепському гуморі. Коли ця дурна коза зайшла на катер, то поїла все кульбабове листя для кроликів, і тому нам довелося нарвати свіжого. А далі ми шукали по всій Крихті-Матильді наших котів, але знайшли тільки Гуляку.

– Він такий гладкий, що буде за двох, – мовила Лена й випустила кота на осоння біля каюти.

Рятувальні жилети з усіх боків послабилися. Затягнувши їх тугіше, ми взяли в коморі стільки слоїків варення, скільки здужали донести. Потім заходилися біля комах. Нам пощастило зловити двох джмелів, двох черв’яків, двох равликів, двох павуків і двох жуків. Усього шість банок. Коли ми з тим упорались, збігло чимало часу. Нас діймав голод, спини задерев’яніли. Один із джмелів навіть ужалив Лену, тільки-но вона хотіла роздивитися його стать.

– Ми не дуже готові, – сказала вона й роздратовано потерла те місце, де вжалив джміль.

Усі тварини зручно повлягалися на палубі проти сонця. Я ніколи раніше не бачив тварин на катері. Може, вони ціле своє життя мріяли поплавати. Це чудова думка. Але місця ще було вдосталь.

Лена поважно глянула на мене й сказала:

– Трілле, пора заводити корову.

У дядька Тура є телички. Це так би мовити корови підліткового віку, що трохи жвавіші за звичайних і мають трохи менше вим’я. Вони паслися на вигоні вище дядькового будинку. Усе , що було нам потрібно цієї неділі, належало дядькові Туру, подумалось мені, і тієї миті мені захотілося, щоб у нас також були корови. Ой же дядько розлютиться! Коліна в мене затремтіли, і Лена це помітила.

– Ти маєш щось зробити зі своїми колінами, Трілле, – сказала вона і запевнила: – Тур має зрозуміти, що ми не могли цілий день ганятися до знемоги за комахами.

Мовляв, нам потрібна була тварина, що займе більше місця. Я боявся, що дядько Тур не зрозуміє цього, але не сказав нічого.

Хвильку постоявши й подивившись на теличок, що скубли траву, ми вибрали найбільшу й найсумирнішу.

– Ходімо, дівонько-корівонько, – мовила Лена і обережно закинула на шию теличці налигача.

Вийшло просто чудово. Теличка пішла за нами до хвилерізу, не здіймаючи ніякого шуму. Так, наче ми вели величезного слухняного пса.

– О, тепер буде всього вдосталь! – задоволено сказала Лена.

Мої коліна вже зовсім не тремтіли. Ми з Леною влаштували те саме, що й Ной. У нас був повен катер тварин і птиці. Лишилося тільки завести туди оцю теличку, і ніде буде ступити.

Аж тут, коли теличка вже йшла поперед нас посеред трапу, ми раптом побачили, що коза заходилася жувати завіски. Лена заверещала не своїм голосом, і з тієї миті геть усе полетіло шкереберть.

Теличка так перелякалась Лениного вереску, що, підскочивши на півметра вгору, з гуркотом застрибнула в катер. Там теличка раптом мов сказилася. Вона стала мукати, задерши голову, та брикатися. Кіт і кролики заметалися на всі боки. Курка № 4 та півень то злітали, то опускалися вниз, кудкудакали й кукурікали. Коза здивовано роззиралася і гидила на палубу. І до цього всього теличка ще й посковзнулася на козиному лайні і вгатила ратицями по вікну з пожованою завіскою так, що воно розбилося. Усе зрушилося одночасно: пір’я, лайно, кульбаби й кролики.

Ми з Леною стояли, звісивши руки, й тільки дивилися. Урешті-решт теличка з неймовірним плюском скочила в море.

Аж тут з’явився дядько Тур. На теличчине щастя. На нашу біду.

– Що це тут у біса діється? – крикнув він так, що його, напевно, почули в Колумбії.

– Ми читали про це в недільній школі, – верескнула Лена.

Теличка плюскалася в морі, схожа на невеличкий брунатний моторний човен. Певно, вона боялася води. Дядько Тур більше нічого не сказав. Він заскочив на катер і скрутив ласо з мотузки, що там лежала.

Із нього, мого дядька, нікудишній ковбой, і йому довелося чудернацьким способом кидати мотузку безліч разів, перш ніж він попав петлею теличці на шию. А коли зрештою таки витягнув теличку на суходіл, то був мокрий і розлючений до нестями.

– Поганці! – ревнув він на нас із Леною.

Я був радий, що він стояв саме там, де витягнув теличку.

– Якщо ти, Трілле Даніельсен Іттерґард, чи ти, Лено Лід, поткнете носа на мою територію менше, як за півроку, то я втовчу вам ваші голови в живіт! – заволав він і з такою люттю показав дорогу геть рукою, що вона в нього мало не відірвалася від плеча.

Ми бігли, не чуючи під собою ніг і впали на землю за ігровим будиночком Крелли. Я лежав на спині в розпачі. Врешті-решт Лена сказала:

– Коли в когось голова опиниться в животі, то він принаймні зможе дивитися крізь пуп.

Батьки завжди помічають, коли хтось із нас, заподіявши шкоду, вскочив у халепу. Так було й цього разу. Здається, у них вмонтовано радіолокатори. Мама з татом і Ленина мама знайшли нас у нашій блакитній кухні й стали допитуватися, що ми втнули. Ми навіть не встигли зняти рятувальних жилетів.

Лишилося тільки розповісти все чисто й пояснити. Коли ми закінчили розповідати, троє наших батьків повитріщали на нас здивовані очі. Запала мертва тиша. Лена зітхала так, як звичайно на уроках математики, нерівно й невтішно. Я постукував пальцями на рятувальному жилеті, щоб вони принаймні помітили, що ми не забули їх надіти.

– Оце так ної, – зрештою мовив тато, намагаючись приховати за вусами усмішку.

Мама суворо глипнула на нього. Мовляв, не час для жартів.

– Невже ви обоє з’їхали з глузду? – шпетила нас вона.

Я гадки не мав, що казати, тож тільки кивнув головою. Хоч розумів: на цей вихідний випало забагато подій.

– Ви мусите спуститись до берега, вибачитися й принести сюди всіх тварин і птицю, – твердо сказала Ленина мама.

– Я думаю, дядько Тур не дуже хоче нас бачити, – промимрила Лена.

Але всі відмовки були марні. Тато вступив у свої дерев’яні черевики й потягнув нас із собою. Попри все я був радий, що він пішов із нами. Дядько Тур – його молодший брат. У такі дні, як цей, доречно про таке згадувати.

– Ти зовсім здурів, Трілле! – крикнув Маґнус із горища, коли ми вийшли надвір.

Я вдав, що не почув його.

– Треба було вдіти велосипедні шоломи, – шепнув я Лені.

* * *

Ніяка веселка того дня на небі не з’явилася, хоч ми з Леною загатили тваринами весь катер. Дощ також не линув. Усе склалося досить гарно. В гості до дядька прийшла його кохана, а вона любить дітей. Навіть таких, як ми з Леною. Дядько не міг при ній лютувати.

– Ми більш ніколи не спитавшись не візьмемо ані вашого човна, ані телички, – сказала Лена.

– І заплатимо за розбиту шибку, – пообіцяв я.

Лена голосно кашлянула.

– Як матимемо гроші, – поквапився додати я.

Потім дядькова кохана пригостила нас яблучним пирогом.

Коли ми порозносили тварин і птицю по своїх місцях, на траві вже була роса. Лена стиха свиснула.

– Знаєш, що з чим римується, Трілле?

Я похитав головою.

– Козине лайно й козине стегно! – засміялася вона.

Потім Лена зі сміхом перескочила дірку в живоплоті. Я чув, як вона грюкнула вхідними дверима. Вона завжди так робить. Вона грюкає ними так сильно, що грюк чути в усій Крихті-Матильді.