Кам’яний Мігель

Затоваришував якось королівський син з убогим сином шевця. Разом з’являлися вони на вулицях та майданах, разом гуляли в королівському саду, й принц пишався своїм другом, бо Мігель – так звали бідного юнака – був добрий, чесний і хоробрий парубок, а до того ж стрункий та гарний.

Проте ця дружба дуже не подобалася королю. Покликав він одного разу до себе Мігеля і звелів йому забиратися з королівства. Завдав хлопець торбину на плечі та й подався геть. Дізнавшись про це, юний принц теж став збиратися в дорогу. Хоч якими карами погрожував йому старий король, та він сів на коня і помчав доганяти свого друга.

Звісно ж, невдовзі він наздогнав Мігеля. Друзі обнялися і вдвох подалися в мандри. От їхали вони, їхали та й потрапили в дрімучий ліс. Вікові дерева оточили їх з усіх боків – спокійні, величні й мовчазні. Раптом юнаки почули далекий крик. Хтось благав про допомогу. Пришпорили вони коней і на лісовій галявині побачили прекрасну дівчину, прив’язану до дерева.

– Що з тобою, красуне? – одночасно запитали принц і Мігель.

Дівчина й каже:

– На мене напали розбійники. Вони забрали всі мої коштовності й перебили всіх моїх слуг.

– Бідолашна! – вигукнув принц,, який вже здогадався, що ця дівчина, яка йому дуже сподобалась, була принцесою, і вирішив одружитися з нею. – Мігелю, візьми кинджал і розріж скоріш мотузки, щоб звільнити полонянку!

Коли друг виконав його прохання, принц подав принцесі руку і посадив її на свого коня.

Було їх двоє, а стало троє. Весело розмовляючи, вони їхали далі, аж настала ніч. Подорожні розташувалися на нічліг. Принцеса і принц невдовзі міцно заснули, але вірний Мігель не спав. Ліс був такий густий і темний, що будь-якої хвилі знову могли з’явитися розбійники! Тож юнак охороняв сон принца та його нареченої. Він терпляче ходив поміж деревами, наче той вартовий перед королівським палацом. Потроху забрів він у хащі й нарешті опинився перед великою печерою. «Чи не розбійники ховаються тут?» – подумав юнак і, діставши шпагу, увійшов під темне склепіння. Але в печері нікого було, лише три чорні блискучі камені лежали посередині. Хлопець хотів було йти вже, аж тут до печери залетіли три білі голуби. Кожен голуб сів на камінь і вони голосно завуркотіли.

Перший голуб сказав:

– Бідолашний принц! Він спокійно спить і не знає, що на нього чекає нещастя в гаю золотих помаранчів. Якщо принцеса скуштує бодай одну помаранчу, то загине!

Другий голуб сказав:

– Як мені шкода принцесу! Лихо чигає на неї біля кришталевого джерела. Якщо принц зачерпне прозорої води, то він помре!

– Та це ще не лихо! – вступив у розмову третій голуб. – От я вам про лихо повідаю! Якщо принц і принцеса не загинуть дорогою, то їх чекає загибель у власному ліжку, бо шлюбної ночі приповзе до палацу страшний семиголовий змій і з’їсть їх обох!

Мігель у розпачі кинувся з печери, щоб попередити своїх друзів про небезпеку, але голуби залопотіли крилами і перепинили його. Юнак мимоволі зупинився, а птахи заспівали хором:

  • Ти таємницю вивідав у нас,
  • Але як тільки проговоришся,
  • В холодний мармур перетворишся
  • І скам’янієш у той же час!

Нещасний Мігель! Він так любив принцесу і принца – й от, виявляється, неможливо попередити їх про небезпеку. Однісіньке слово – і він стане камінною статуєю! Та все ж юнак не втрачав надії. «Хтозна, – думав він, – може, ми й оминемо чарівний гай зі смертельними помаранчами і кришталеве джерело з отруйною водою!»

Він розбудив принца і сказав йому:

– Хутчій додому! Якщо ти повернешся з такою гарною нареченою, то король так зрадіє, що вибачить твій непослух, а мені дозволить жити в місті поруч з тобою.

Принц завжди довіряв розсудливості друга, тож незабаром вирушили вони в дорогу Чого тільки не робив Мігель, щоб оминути гай золотих помаранч! Він намагався йти полем, за десятки кроків оминав кожне дерево, та все ж на світанку як з-під землі виріс перед ними зачарований гай. Він весь ряхтів у променях ранкового сонця, а таких соковитих, таких великих, таких золотавих плодів ні принц, ні Мігель не бачили навіть у королівському саду!

«Ну от, – подумав Мігель, – зараз принцеса захоче поласувати помаранчами…» – і в ту ж мить почув дзвінкий голос красуні:

– О мій принце! Зірвіть мені один із цих прекрасних плодів!

– Принцесо, – каже їй Мігель, – ці помаранчі не продаються!

– Якщо я з’їм одну помаранчу із тисячі, то не розсердиться ж господар! – розсміялася красуня і звелася в сідлі, щоб дотягтися до гілки, де звисали золотаві плоди. Але тієї ж миті Мігель хльоснув її коня, принцеса скрикнула, і кінь, рвонувши вперед, виніс їх із зачарованого гаю.

– Що ти робиш! – скипів принц.

Мігель спокійно відповів:

– Так треба! – і принц погамував свій гнів, бо завжди вірив своєму другові.

Надвечір приїхали вони до квітучої долини, де на них чекав новий іспит. Нуртуючи в камінні, серед квіток струменіло прозоре і чисте як сльоза джерело. То був зачарований кришталевий струмок!

Не встиг Мігель отямитися, як принц уже підбіг до криниці й зачерпнув повну пригорщу прозорої води. Ще мить – і він зробить ковток і загине! Але й цього разу зумів Мігель відвернути лихо. Не кажучи й слова, він штовхнув друга під лікоть. Вода розхлюпалася, а принц, якому дуже кортіло пити, вигукнув розгнівано:

– І що це з тобою сьогодні, Мігелю? Чому ти не даєш мені напитися?

– Так треба, – знову відповів юнак принцу – Шлях далекий, нумо ж хутчій додому.

І цього разу стримав себе королівський син. Мігель радів: дві небезпеки були вже позаду. Юнак був переконаний, що зуміє врятувати своїх друзів і від семиголового змія. Нарешті всі троє дісталися до палацу. Сам король вийшов їм назустріч. Він розцілував сина, обняв красуню-принцесу і звелів готуватися до весілля. А Мігелеві сказав:

– Хоч ти і син шевця, та, бачу, був вірним товаришем моєму синові. Проси в мене, що хочеш, я виконаю будь-яке твоє прохання.

Мігель відповів:

– Ваша величносте, дозвольте мені першої шлюбної ночі стояти на варті в кімнаті молодят.

Довго танцювали і веселилися на весіллі наречений і наречена й аж увечері пішли відпочивати до своєї спальні. Коли вони заснули, вірний Мігель став у дверях з оголеною шпагою в руці. Опівночі почувся шурхіт, що дедалі гучнішав – до королівської опочивальні підповзав змій. Він був уже перед самісінькими дверима! Але Мігель відважно вступив у бій із чудовиськом і одна за одною відрубав йому всі голови. А тоді скинув змія в глибокий рів, що оперізував зусібіч королівський палац, і зайшов до покою – подивитися, чи не прокинувся принц. У заляпаному кров’ю одязі, з оголеною шпагою наблизився він до ліжка, та цієї миті прокинулася принцеса. Побачивши, що Мігель схилився над принцом зі шпагою в руці, вона вирішила, що юнак уже вбив, або ж збирається вбити її молодого чоловіка, і голосно закричала.

На крик збіглися придворні, прибігли охоронці зі зброєю.

– Ось, ось убивця! Схопіть його! – репетувала принцеса. – Дивіться – він весь у крові! Киньте його в темницю!

Побачивши Мігеля зі шпагою в руці принц мовив:

– Мій вірний друже, я вірю тобі, але поясни цим людям, чому ти стоїш тут серед ночі в моїй спальні із закривавленою зброєю?

– Послухай, принце! – вигукнув Мігель і… зупинився. Він згадав, що не може безкарно відкрити другові жодної зі своїх таємниць!

А принц наполягав:

– Ну чому ти замовк, друже мій, чи тобі нічого сказати на своє виправдання?

– Якби ти знав, у що виллється мені кожне слово, не вимагав би від мене пояснень! – сумно сказав Мігель.

Принц завагався, та принцеса звеліла:

– Нехай каже! Хіба не пам’ятаєш, як цей парубок, що називає себе твоїм другом, хльоснув мого коня і не дав поласувати золотими плодами?! Чи не пам’ятаєш, як він не дав тобі напитися з кришталевого джерела, коли ти помирав од спраги?! Він не друг, він ворог твій, він хотів тебе вбити!

Такого звинувачення не міг витерпіти вірний Мігель.

– Неправда! – голосно вигукнув він. – Зараз я все поясню!

І заговорив. Він розповів, як у лісі, у печері, дізнався від чудесних птахів три таємниці та як врятував принцесу від вірної смерті в гаю золотих помаранч. Він говорив, і з кожним словом ноги його хололи: спочатку заклякли ступні, потім коліна, а коли Мігель розповів про першу таємницю, він був до пояса холодний, нерухомий і білий як мармур.

Та розповідав далі. Він простягнув руки вперед, ніби благаючи друга вірити кожному його слову, і розповів принцові про те, як врятував його від вірної смерті біля кришталевого джерела. І знову із кожним словом відчував юнак, як смертельний холод підіймається його тілом, просягає в груди і стискає серце, як у нього клякнуть і кам’яніють руки, як смерть підступає до самого горла!

Тепер юнак міг лише обертати голову – трохи ліворуч, трохи праворуч.

– Досить! – скрикнув принц, наляканий цим видовищем.

Але Мігель труснув чуприною і, гукнувши: «Я все розкажу!», мужньо довів до кінця свою страшну розповідь.

Коли ж він промовив останнє слово, то всі побачили, що замість квітучого, повного життя й снаги юнака, стоїть перед ними мертва німа статуя з білого мармуру.

– О Мігелю! – вигукнув у розпачі принц й кинувся обіймати коліна статуї. – Прокинься! Повернися до нас!

Та кам’яний Мігель мовчав. Сумні розійшлися придворні. Грюкаючи списами, поволі вийшла охорона.

– О навіщо я змусила його говорити! – ридала принцеса. – Чому не повірила його словам, як ти, мій принце, мій чоловіче!

Юний принц був безутішний. Він звелів винести статую в сад і поставити під високим деревом на доріжці, посипаній жовтим піском. Не було в королівському саду кращої статуї. З гордо піднятою головою стояв Мігель перед палацом.

У променях вранішнього сонця рожевів і теплішає холодний мармур, ніби кров струменіла по жилах юнака, ніби знову починало битися його мужнє серце. І коли вдень мигтіли на кам’яному обличчі тіні від листя та галузок, то здавалося, ніби статуя оживає й ось-ось зійде з високого постаменту.

Нещасний принц! Годинами сидів він біля підніжжя кам’яної статуї.

– Друже! – плакав він. – Відгукнися! Я все віддам, аби повернути тобі життя!

Він знай повторював ці слова, повторював щодня, аж раптом почув таємничий голос:

– Віддай своє життя, й твій друг оживе!

Хто сказав ці слова, принц не знав. Навколо не було ні душі. Але він усім серцем відгукнувся на них.

– Віддати життя? Я готовий!

І вихопивши шпагу притулив її до грудей, аби простромити серце. Але таємничий голос промовив:

– Стій. Не поспішай!

Принц глянув на статую і – диво! – статуя ожила. Розгладилися складки на лобі, здригнулися губи, поворухнулися руки, і кам’яний Мігель легко зістрибнув на землю. Ні, він уже не був кам’яний: легкою ходою рушив він назустріч принцу. Вихопив з його рук шпагу і закинув у кущі.

Так закінчується чарівна повість про принца та його кам’яного друга. Юнаки обнялися та й пішли до палацу, щоб уже ніколи не розлучатися. Так вірність і дружба виявилися дужчими від заклять і навіть самої смерті.