Нездійсненні мрії

– Сьогодні обов’язково розберу цю купу мотлоху! – пригрозила господиня, побачивши прочинені дверцята шафи. – Повикидаю з хати увесь непотріб!

Й щосили заштовхнула шухлядку в глиб шафи.

Запала темрява. Було лиш чути, як господиня побажала господареві вдалого дня, замкнула за ним двері й заходилася виряджати хлопчика та дівчинку.

Рипнули двері шафи, впустивши смужку сонячного світла.

Це хлопчик устав навшпиньки, вибираючи собі шкарпетки. Обрав сірі, як у тата. Даремно знизу самотня шкарпетка з машинкою на боці намагалася потрапити йому на очі. Хлопчик на неї – жодної уваги.

Згодом і дівчинка до шафи зазирнула. Вихопила з купки шкарпетку з ведмедиками, покрутила в руках.

– Мої улюблені!.. – сказала з жалем. – Де ж друга?..

І назад пожбурила.

Дві білі новенькі шкарпетки опинилися на її маленьких ніжках і побігли до дверей.

Того дня господиня й справді вирішила нарешті навести лад у шафі. Вона вже не раз обіцяла безжально повикидати весь шкарпетковий непотріб на смітник. Так би воно і сталося, але завадила одна подія. Серед чистих сухих шкарпеток, принесених з балкона, опинилася рожева з двома смужками, голубою та синьою. Така сама, як у шухляді самотніх шкарпеток! Уздрівши одна одну, сестрички кинулись обійматися й одразу ж перебралися поверхом вище, на поличку до парних шкарпеток.

– А це що таке? Знову?.. – насупила брови господиня, тримаючи в руках сіро-чорний згорток.

Щоразу він потрапляв їй до рук! Укотре роз’єднавши чорну та сіру, господиня кинула їх донизу. Хтозна, може, й справді знайдеться пара до кожної, он же рожеві зі смужками знайшли одна одну.

Але сіра та чорна не шукали собі пари: були переконані, що вони і є пара.

– Та ви ж різного кольору, – тепло всміхалася до них зимова вовняна шкарпетка.

– Ні, – відказували вони, – ми обидві сіро-чорні. Придивіться уважніше!

– Та у вас навіть верх різної ширини, – під’юджували їх. – Ви навіть різного розміру, якщо придивитися!

Сіра та чорна прикладалися, одна старанно витягувала шию, щоб видаватися вищою.

Вони вже не раз потрапляли на поверх до парних шкарпеток, а господиня знов і знов скидала їх донизу. Верхні шкарпетки теж хотіли нагнати чужинців. Але втрималися, послухались якоїсь розважливої пари: «Облиште їх!». І верхні шкарпетки погодилися терпіти присутність диваків, хоча дехто й підсміювався зверхньо: от мовляв, пара! Гриць та Варвара!

Сіра з чорною трималися разом і мріяли піти з господарем у кіно чи в гості. Або хоч прогулятися парком. Та хоч би й по хліб до крамнички неподалік вийти! Аби лиш надвір! Але мрії так і залишалися мріями.

Коли за господинею зачинилися двері і в домі стало тихо-тихо, шкарпетки з нижньої шухлядки повистрибували на підлогу. Всі до одної. Тільки мереживна панчішка залишилася. Вона вважала себе особливою, не такою, як її найближчі сусіди, і не такою, як ті, нагорі. Так воно насправді й було. Всі – звичайні шкарпетки, а вона – вишукана ексклюзивна панчішка. Тепер іще неповторніша, бо самотня. Ніхто на неї не був схожий – на таку довгу, такого ніжного димчастого кольору, з такою панською мереживною коронкою вгорі. А їй і самій було незле. Вона потерпала лише через те, що давно не була в театрі, а театр вона любила понад усе.

– Панчішко, гайда до нас! – гукнули до неї з підлоги.

Але панчішка нічого не відповіла, лише байдуже глянула вниз – та й відвернулася. Вона завжди трималася окремішньо.

– Браття! – вигукнула тоді синя з діркою. – Сестри! – додала вона. – Дорогі шкарпи, шкарпетони, шкарпані та шкарпуки!..