Мохобородько прокинувся від глибокого сну майже ополудні. Він одкрив очі і хотів роззирнутись, але не побачив нічого, крім вузької смужки світла над головою.
Що ж це означає? Куди він потрапив? Мохобородько пригадав вечір і ніч. Ясно – він засинав у собачій буді, у ній, звісно, мав би й прокинутись… Та ба…
Мохобородько випростав руку й помацав навколо себе. Й одразу зрозумів: це ніяка не собача конура. Це ж зовсім не… Він тривожно обмацував далі… Ну, звичайно, це господарча сумка! А смужка світла вгорі просто означала те, що «блискавка» не застебнута. Як же він усе-таки потрапив до господарчої сумки?
І Мохобородькові пригадалася таємнича тінь, яка вночі на готельному подвір’ї погойдувала сумкою, і його серце відчуло щось недобре. Він швидко сів і висунув із сумки голову.
Ой леле! Спершу Мохобородько від переляку міцно заплющився, одначе все ж на мить знову відкрив очі. Яке жахливе становище!
Мохобородько без перебільшення метлявся між небом і землею. Визирнувши через край сумки, він побачив здаля вулицю, по якій туди-сюди ходили люди. Якби він зараз упав, з висоти третього поверху… Господарчу сумку було підвішено на держакові швабри, виставленої у вікно третього поверху. Жахливо!
– Чи ти прокинувся, золотко моє? – несподівано пролунав з кімнати знайомий голос.
Мохобородько не відповів. Він був ошелешений. Адже це голос отієї жінки, яка хотіла взяти його до себе! Отже, ніякого сумніву вже не було. Жінка його викрала. Сплячого…
– Доброго ранку, мій малесенький!
Після цих слів держак швабри потягли крізь відчинене вікно до кімнати.
Господарча сумка погойдувалася, звідкілясь стиха долинуло дзеленькання, і Мохобородько вмить пригадав свій нічний сон. Дзеленькання балабончиків…
Звичайно, це були браслети цієї жінки, які вві сні видалися дзвіночками. І гойдлива колисочка… А то ж була господарча сумка, яка вві сні видалася Мохобородькові колискою.
– Як тобі спалося, мій любий? – запитала жінка, ніби прочитавши думки свого полоненця. – Що тобі снилося?
– Бачив уві сні себе немовлям, – набурмосився Мохобородько. – І що ненька колисала мене в колисці.
– Який пророчий сон! – радісно вигукнула жінка. – Тут, у мене, ти розпочнеш нове життя, так би мовити, спочатку, тут розпочнеться й твоє друге дитинство, мій малесенький! І, якщо бути відвертою до останку, я навіть хочу усиновити тебе. Я стала б тобі матір’ю, голубила б й оберігала тебе.
– Даруйте лишень, – украй злякався Мохобородько. – Але ж я старший за вас.
Господиня посміхнулась.
– Можливо, – мовила вона. – Принаймні твій сон пророкує, що над усиновленням ще варто гарненько помізкувати. Я неймовірно вірю в сни, невеличка різниця в літах у порівнянні з тим, що промовляє сон, анічого не важить.
Мохобородько гірко шкодував, що розповів жінці про свій сон, і сердито сказав:
– Зараз ви так обіцяєте, що по-материнському будете мене голубити й оберігати, а перед цим повісили мене за вікно, немов якусь ганчірку сохнути на вітрі.
– Ну, послухай! – підвищила голос жінка. – Ти вельми несправедливий до мене, мій малесенький! Адже я знала, що ти мусиш спати просто неба, на чистому повітрі. Куди ж, по-твоєму, я повинна була тебе прилаштувати?
І перш ніж Мохобородько встигнув щось одповісти, вона заговорила знову:
– Як на мене, я була винятково чуйною до тебе, коли повісила за вікно, щоб ти мав свіже повітря. Отже, за це не можеш мені дорікати – скоріше навпаки. Інколи, якщо псувався холодильник, я в такий спосіб вивішувала свіже м’ясо. І можу тебе запевнити, що зберігається воно за вікном у господарчій сумці набагато ліпше, ніж у кімнаті або в кухні. За умови, якщо на нього не падає сонце.
«Отакої… – понуро подумав Мохобородько. – Мене вже порівнюють зі свіжим м’ясом. Буцімто я не маю ні думок, ні почуттів, буцімто я – м’ясний виріб та й годі…»
Та вголос він сказав:
– Якщо так, звісно ж.
Поступово Мохобородько зрозумів, що йому доцільніше при поганій грі робити гарну міну. Навіщо даремно дратувати жінку? Ліпше хай вважає, що він, Мохобородько, змирився з полоном. Коли з часом приспати її пильність, можна легше влучити сприятливу можливість для втечі. А давати драпака треба; стосовно цього Мохобородько ні на мить не вагався. Він і уявити не міг, щоб назавше залишитись отут і стати якоюсь цяцькою для випещеної жінки.
– Сподіваюся, що ти правильно уявляєш своє становище, – мовила жінка. – Віднині мій дім – твій дім. Я, безумовно, розумію, що спершу ти повинен трохи звикнути і призвичаїтися, та, гадаю, це забере небагато часу.
Мохобородько мовчав. І тоді господиня запросила його на вранішню каву.
У їдальні стіл уже був готовий для сніданку. На кавнику лежала плетена серветка. Варені яйця були вкриті мереживними ковпачками. Булка, хліб і питльованик. Ковбаса, шинка і сир. Звичайно, масло. Молоко і вершки. Сиркова маса і повна тарілка натертої моркви.
Жінка посадовила Мохобородька поруч себе і пов’язала йому фартушину, на якій красувався старанно вишитий зайчик.
– Цей фартушок – малесенький сюрприз для тебе, – сердечно мовила жінка. – Сама змудрувала. Сподіваюся, що зайчики тобі до вподоби?
– Ще б пак! – погодився Мохобородько і злісно заскреготів зубами.
Тієї ж миті скреготіння довелося урвати й широко відкрити рота, тому що перед його обличчям з’явилася ложечка з рідким яйцем. Жінка вирішила годувати Мохобородька як маля і не терпіла стосовно цього ніяких заперечень.
– Перегодом, зрозуміло, ти навчишся їсти самостійно, – сказала вона, запихаючи Мохобородькові до рота наступну порцію яйця. – Та спочатку я, звісно, мушу тобі допомагати.
Через оці витребеньки сніданок тривав порівняно довго. Мохобородько був сповнений гніву, їжа застрявала в горлі. Яке приниження! З ним поводяться, наче з якимось немовлям! Та все ж Мохобородько опанував себе і проковтнув разом зі шматочками їжі, запханими йому до рота, своє приниження. І коли нарешті сніданок закінчився, йому навіть пощастило видавити із себе крізь зуби кілька вдячних слів.
– На здоров’я, золотко, – розчулилася жінка. – Надалі я дізнаюся про твої смаки і готуватиму для тебе лише ті страви, які ти найбільше полюбляєш.
«Я не полюбляю жодної страви, яку мені образливим чином запихають до рота», – подумав Мохобородько. Але жінці – ні мур-мур.
А події закрутилися, мов карусель. Як тільки вони поснідали і підвелися з-за столу, у двері подзвонили.
– Ах, ти! – вигукнула жінка, відчиняючи. – Чудово! Я й не сподівалася на твій прихід!
– Як же це? – здивувалась гостя. – Адже ти сама телефонувала мені рано-вранці й запрошувала поглянути на свою крихітку.
– Так-так, – усміхнулась вибачливо жінка. – У мене з ним стільки клопоту, що в голові макітриться.
Гостю провели до вітальні. Це була подруга господині.
– А де ж це сам герой нашого дня? – запитала вона, ставлячи на диванний столик коробку з тортом.
Мохобородьку довелося ступити наперед і показатися гості. Він зупинився посеред кімнати і виструнчився.
– Господи праведний, який же він славний! – захоплено вигукнула подруга. – Найкраща річ – це жива істота! Я вітаю тебе! Вітаю від щирого серця!
Мохобородько до пуття не розумів, кого це вітають – його чи господиню, та про всяк випадок низенько вклонився.
– І як ввічливо поводиться! – не вгавала подруга. – Такого тримати просто задоволення, через такого не доведеться господині пекти раків!
– Цілком зрозуміло, я намагаюсь по змозі виховувати його, – скромно зауважила господиня. – І перші наслідки не такі вже й погані.
Тієї миті знову подзвонили. Жінка вибачилась і побігла до передпокою.
– Це ви! – пролунав невдовзі її радісний голос. – Я й не сподівалась… Себто я так очікувала вас!
– А де ж ваш мізинчик? – спитали настирно й жваво.
Цього разу завітали дві подруги, і кожна з коробкою тістечок.
– Ой матінко, який чарівний! – вигукнули вони одночасно, ступивши до кімнати, і Мохобородьку на мить здалося, що це близнята.
Цього разу кумедний чоловічок вклонився двічі.
– Браво! – хором зреагували гості й заплескали в долоні.
Господиня заходилася накривати стіл. Та знову пролунав дзвоник.
Увесь час надходили нові гості.
Усі приятелі жінки жадали побачити Мохобородька. Усі неодмінно приносили з собою якісь солодощі. І всі були в захваті від Мохобородька.
А в серці кумедного чоловічка наростав відчай. Скільки ж це триватиме? Скільки взагалі триватиме його жахливий і воднораз сміховинний полон? Невже й справді йому доведеться залишитись отут на віки вічні й призвичаюватись до нового життя, як говорила жінка? Ні і ще раз ні! Таке животіння нестерпне. Та спочатку йому треба набратися терпіння. Терпіння і ще раз терпіння. Допоки якось… Допоки якось, можливо, випаде можливість утекти.
Нарешті у вітальні зібралося стільки гостей, що вони ледве розташувалися за кавовим столом. Розмова все жвавішала, і небавом на Мохобородька взагалі не звертали уваги.
«Навіщо цій жінці ще потрібен я, якщо в неї сила-силенна приятельок?» – думав Мохобородько.
Він виліз на підвіконня і почав сумно дивитись із вікна на вулицю.
Так і просидів до вечора. І коли гості розійшлися, було вже так пізно, що йому довелося знову забиратись до господарчої сумки.