Згодом у моїй скарбничці завелося ще більше грошей, бо я допомагала полоти ріпу. Пололи ми її гуртом, усі діти з Гамірного. Певна річ, Лассе, Буссе і я пололи ріпу на Середній садибі, Брітта й Анна – на Північній, а Улле – на Південній. Але ми одне одному допомагали. Нам платили за кожен прополотий рядок: за довгі – по сорок ере, а за короткі – по двадцять. Ми одягли брезентові фартухи, щоб не подряпати колін. Брітта, Анна і я позапиналися хустками, і мама сказала, що ми стали схожі на бабусь.
У нас був із собою цілий бідончик соку – раптом захочемо пити. Але нам відразу ж захотілося пити, тож ми взяли довгі соломинки, опустили їх у бідончик, поставали довкола нього на коліна й стали пити.
Дуже кумедно було тягнути сік соломинками, і ми так до нього допалися, що сік несподівано закінчився. Лассе схопив бідончик, збігав до криниці й приніс нам води, і потім ми пили ту воду. Це було так само кумедно, але не так смачно.
Урешті Улле простягся на землі й спитав:
– Чуєте, як у мене бурчить у животі?
У нього в животі було багато води, і ми підійшли до нього й почули, як вона булькала, коли він ворушився.
Коли ми пололи ріпу, то весь час про щось говорили і розповідали одне одному казки. Лассе спробував розповідати про привидів, але коли світить сонце, історії про привидів геть не страшні. Тоді Лассе запропонував позмагатися, хто буде найкраще лаятись. Я, Брітта й Анна запротестували, бо вчителька нам казала, що лаються тільки дурні люди. Лассе трохи полаявся сам із собою, та оскільки йому не сподобалося, то він і припинив.
Найвеселіше нам було полоти першого дня. Потім трохи набридло, хоч усе-таки треба було дополоти до кінця.
Якось, тільки-но ми почали полоти, Лассе сказав Улле:
– Петрушка сальдо бум-бум.
Улле йому відповів:
– Коліфінк, коліфінк.
Буссе додав:
– Мойсі, дойсі, філібум арарат.
Ми спитали, що воно означає, і Лассе відповів, що то особлива мова, яку розуміють тільки хлопці. Для дівчат вона надто складна.
– Ха-ха, – сказали ми. – Ви самі її не розумієте.
– Звичайно, розуміємо, – стояв на своєму Лассе. – Перше речення означає «Сьогодні гарний день», Улле мені відповів: «Авжеж, авжеж», а Буссе сказав: «Як добре, що дівчата нас не розуміють».
Потім вони говорили так цілу вічність.
Нарешті Брітта сказала, що і в нас є мова, яку розуміють тільки дівчата. І ми заходилися говорити тією мовою.
Отак ми пололи і розмовляли різними мовами аж до обіду. Однак я не могла вловити ніякої відмінності між мовами, та Лассе заявив, що наша мова нікчемна. Мовляв, хлоп’яча мова набагато краща і дуже схожа на російську.
– Коліфінк, коліфінк, – знову сказав Улле. – Як тільки ми навчимо вас хлоп’ячої мови, ви знатимете, що це означає «Авжеж, авжеж».
Тож відтепер ми, Брітта, Анна і я, називаємо Улле не інакше, як Улле Коліфінк.
Пополудні, коли ми майже закінчили полоти і саме сіли на купу каміння випити какао і з’їсти бутерброди, що принесли з собою, небо геть захмарилося і линула злива. Навіть із градом. Таким великим, що все довкола побіліло, як узимку. Ми гайда стрибати. Однак у нас дуже швидко померзли босі ноги.
– Бігом до Христини в Дубовий Гай, – скомандував Лассе.
Ми часто робимо те, що каже Лассе, тож і тепер його послухалися. Христина мешкала зовсім неподалік у невеличкій червоній хатині. Ми помчали туди, і, на щастя, застали її вдома.
Христина дуже старенька, вона чимось схожа на мою бабусю. Також добра-предобра. Я бувала в неї хтозна-скільки разів.
– Мої любі, мої любесенькі! – вигукнула вона і сплеснула руками. А тоді додала: – Ой-ой-ой, бідолашні діти!
Вона розпалила великий вогонь у каміні, що мала у своїй кімнаті, а ми зняли із себе мокрий одяг і сіли гріти ноги біля вогню. Тим часом Христина спекла нам вафлі на вафельниці, яку тримала над вогнем. А ще вона зварила каву в кавнику, що стояв посеред вогню на триніжці.
У Христини було три кицьки, і одна з них саме навела кошенят. Вони лежали в кошику і нявкали. А які ж гарнюні! Їх було четверо, і Христина сказала, що трьох кошенят доведеться десь подіти, бо інакше в неї буде повна хата котів, і вона сама не матиме де жити.
– А можна, ми їх візьмемо? – спитала Анна.
– Звичайно, можна, – відповіла Христина, – але навряд чи вашим мамам це сподобається.
– Але ж усі люди люблять кошенят, – сказала Брітта.
Ми стали просити її, щоб вона віддала їх нам принаймні на пробу. Атож, кошенят саме стільки, що вистачить узяти по одному до Північної, Середньої та Південної садиб. Лассе вибрав собі те, яке ми й хотіли. Воно було плямистеньке з білою латочкою на лобику. Брітта й Анна вибрали зовсім біле, а Улле – чорне.
Коли наш одяг висох, ми подалися додому зі своїми кошенятами. Я була рада, що киці теж одне залишилося і вона не так сумуватиме за ними.
Своє кошеня ми назвали Мурчиком. Брітта й Анна назвали своє Принцесою, а Улле – Малкольмом. Ніхто з наших мам не заперечив, щоб вони в нас жили.
Я часто бавилася з Мурчиком. Прив’язувала до нитки якийсь папірець і бігала з ним туди-сюди, а Мурчик бігав за мною й намагався спіймати.
Лассе та Буссе спершу також із ним бавилися, але вони швидко втомлювалися. Я пильнувала, щоб йому було що їсти.
Мурчик пив із блюдця молоко на кухні. Він пив його не так, як люди, а висолоплював червонющий язичок і хлебтав. Я облаштувала кошичок, в якому він спав. Постелила там так, аби йому було м’якенько.
Часом ми випускали Мурчика, Принцесу і Малкольма на моріжок, щоб вони разом побавилися. Як-не-як, а братикам і сестричкам, мабуть, хочеться зустрічатися.
На полотті ріпи я заробила дев’ять крон і сорок ере, тож усі гроші поклала до своєї скарбнички, бо збираю на велосипед. На червоний велосипед.