Приємно мати якусь власну тварину. Я також хотіла б мати власного собаку, але в мене його немає.
У нас у Гамірному є дуже багато тварин: коні, корови, телята, свині та вівці. А крім того, у мами сила-силенна курей. Нашу садибу називають птахофермою Гамірного, тож мама продає яйця всім, хто хоче заводити курчаток. Один із наших коней, якого звати Аякс, вважається моїм. Хоч усе-таки він не по-справжньому мій, зовсім не так, як Свіп в Улле. Але кролики справді мої. Вони живуть у клітці, яку зробив для мене тато, й кожного дня мені треба навідуватися до них і підкидати їм трави та кульбабового листя.
Узимку я переношу їх до клітки в стайні. Вони наводять багато кроленят, чимало з яких я продала Буссе й Улле. Якось і Буссе завів був кроликів, але вони йому надокучили, бо йому надокучає все, крім пташиних яєць.
У нашому саду росте старе дерево, яке ми називаємо совиним, бо там живуть сови. Якось Буссе виліз на те совине дерево і взяв одне совине яйце. У гнізді їх було четверо, тож у сов іще три яйця залишилося. Буссе видув яйце і поклав його до своєї колекції. Але потім йому заманулося трішки пожартувати із совою, і він видряпався до гнізда й підклав туди куряче яйце. Диво-дивне, але сова нічого не помітила! Хоч би тобі що! Вона й далі сиділа на яйцях, і одного чудового дня в гнізді вилупилося троє совенят і одне курча. Як же сова здивувалася, коли побачила, що одне з її дитинчат скидалося на маленьку жовту кульку! Буссе злякався, що сова не любитиме курча, тому забрав його з гнізда.
– Зрештою, це моє курча, – сказав він.
Він перев’язав червоною ниткою лапку курчати, щоб упізнавати його, та й пустив поміж маминих курчат. Він назвав його Альбертом, але коли Альберт підріс, то з’ясувалося, що то не півник, а курочка. Тож Буссе став називати її Альбертиною. Тепер Альбертина вже велика курка, і коли Буссе їсть яйця, то каже:
– Це знесла мені моя Альбертина.
Альбертина літає і кудкудаче більше, ніж інші кури. Буссе сказав, що це тому, що вона вилупилася в совиному гнізді.
Якось Лассе надумав і собі завести якихось тварин. Тож він поставив три пастки в хліві, куди спіймалося шістнадцять великих польових мишей, яких він потім закрив у діжці. Тоді він прибив до діжки велику таблицю, на якій написав: «Мишоферма Гамірного». Однак уночі миші повтікали з діжки, тож йому з мишофермою не пощастило.
– А навіщо тобі мишоферма? – спитала Брітта. – Адже миші не несуть яєць.
– Ти нічого не розумієш, усе-таки цікаво було б мати мишоферму, – сказав Лассе, невдоволений, що миші повтікали.
Брітта й Анна не мають ані пса, ані кроликів, ані якихось інших тварин. Зате вони мають дідуся. То найдобріший дідусь у цілому світі, я цього певна. Усі діти Гамірного звуть його дідусем, хоч він доводиться дідусем тільки Брітті й Анні. Він живе в кімнаті на другому поверсі в Північній садибі. То така затишна кімната і такий приємний дідусь, що ми всі бігаємо туди, коли нам немає більше чого робити. Він сидить у кріслі-гойдалці, і його довга борода біліє точнісінько, як у різдвяного гнома. У нього дуже слабкий зір, тож він майже нічого не бачить. Він не може читати ані книжок, ані газет, але то пусте, бо він знає все, що там пишуть. Він розповідає нам біблійні історії, а ще про те, як велося на світі, коли він був малий.
Ми, Брітта, Анна і я, читаємо йому газету – про тих, хто помер, і тих, кому виповнилося п’ятдесят років, про нещасні випадки, різні оголошення і всяке таке.
І коли в газеті пишуть, що десь когось ударила блискавка, то дідусь наводить нам щонайменше двадцять схожих випадків, які траплялися на світі колись. А коли пишуть, що когось убив бик, то дідусь згадує всіх тих людей, які постраждали від розлючених биків. Тому й виходить, що газету ми читаємо дуже довго. Часом йому читають хлопці. Щоправда, він більше любить, коли читаємо ми, себто Брітта, Анна і я, адже хлопці бувають неуважні й пропускають багато цікавих повідомлень. Однак у дідуся в шафі є шухляда з інструментами, які хлопцям дозволяється брати, а ще дідусь допомагає їм майструвати кораблики і все, що завгодно, хоча майже не бачить. А коли хлопці хочуть виливати олов’яних солдатиків, то звичайно простують до дідуся і розплавляють олово в нього на кухні.
У дідусевій коморі завжди є ящик із яблуками, ну, звісно, не завжди, а тільки тоді, як настає пора яблук. І щоразу, як ми до нього приходимо, він нас пригощає яблуками. У Великому селі ми купуємо йому льодяників, і він висипає їх у торбинку, яку ставить у кутову шафу у своїй кімнаті. Окрім яблук, він ще дає нам і льодяників.
На вікні в дідуся ростуть калачики, і він їх дуже добре доглядає, хоч майже сліпий. Він подовгу з ними розмовляє. У дідуся в кімнаті на стінах висять гарні картини. Особливо мені подобаються дві. На одній зображено Йону в череві кита, а на другій – чоловіка, якого душить змій, що втік зі звіринця.
Коли надворі гарна погода, дідусь ходить прогулятися. Він бере ціпок, яким намацує дорогу. Улітку дідусь здебільшого сидить під великим в’язом, що росте на моріжку перед Північною садибою. Він гріється на сонечку і час від часу проказує:
– О-хо-хо!
Якось ми спитали його, чого він каже «о-хо-хо», і дідусь відповів, що каже так тоді, коли згадує молоді літа. Можу собі уявити, як то було давно! Це ж треба, що на світі є такий добрий дідусь! Я його щиро люблю. Мені навіть здається, що краще мати дідуся, аніж собаку.