Гастроном – це Толька, хлопець із нашого класу. А Гастроном тому, що страшенно товстий і весь час жує (такий у нього апетит!). І в школу носить одразу по три сніданки, і всі в кульочках. А кульочки магазинні, і на них напис – «Гастроном». Через ці кульочки його й прозвали так. Три роки тому прозвали, коли він тільки в школу прийшов. І відтоді ніхто його інакше не називає. Гастроном – і все! А дехто навіть не знає, як його насправді звуть.
А товстий Гастроном справді винятково. Я колись із ним на одній парті сидів, так він мене зовсім витіснив. Я тільки наполовину сидів, а наполовину висів у повітрі.
Потім ми якось на уроці фізкультури для інтересу міряли Гастрономові штани. Ми удвох із Тимком влізли в них і ще місце залишилося. Оце так штани!
Після цього Тимко пустив чутку, що Гастроном носить батькові труси. Дехто повірив…
До того ж Гастроном ще й на скрипці грає. Я й Тимко живемо з ним в одному домі та щодня чуємо, як він години по три підряд стоїть біля вікна і цигикає отим смичком – наче дрова пиляє. Може, ми з Тимком погано розуміємося на музиці, але гра Гастронома дуже нагадує нам звуки іржавого гвіздка, коли його повільно витягають обценьками з дошки. Або скрипіння наших немазаних дворових воріт. Правда, Гастроном клявся, що то його мама примушує, а він нібито терпіти не може скрипку. І що в нього навіть слуху немає. Бреше, звичайно. Є в нього слух! Вчителька співів сама говорила: «Абсолютний слух!»
А от у мене слуху дійсно немає. Мені, як каже Тимко, крокуючий екскаватор на вухо наступив. Зате я худий. І я б нізащо не згодився помінятися з ним – щоб у мене був слух і щоб із мене так глузували.
А як же з нього не глузувати, коли він такий товстий, незграбний і такий дивак – на скрипці грає! І вічно з ним щось трапляється. Полізе через паркан – і повисне, злізти не може. Захоче калюжу перестрибнути – геп! – просто в калюжу. А ви б подивилися, як він бігає! Як качка! Перевалюється з ноги на ногу, головою мотає і пихкає, як паровоз. Сміхота!
Гастроном навіть ніби звик уже до того, що з нього глузують. І якщо хтось що-небудь справді дотепне скаже про нього – сам сміється.
Але сміється він узагалі якось дивно – ніби плаче… Й очі при цьому не веселі, а сумні-сумні…
Та одного разу… Одного разу була велика спека. Градусів тридцять. Навіть більше. Асфальт на тротуарах розтопився і став м’який, як подушка. А біля кіоску з газованою водою стояли такі черги, як на футбол…
Ми сиділи у дворі під деревом і знемагали від спеки. Я, Тимко, Гастроном і ще двоє хлопців із нашого будинку – Альошка і Федя. Гратися не хотілось, читати не хотілось, говорити не хотілося – нічого не хотілось у таку спеку.
Нарешті Тимко не витримав і каже:
– Хлопці, ходімо на пляж!..
Ми з сумом переглянулись – заманлива пропозиція!..
– Та-а-а, – похмуро протяг Федя, – це, звичайно, здорово. Тільки хто нас пустить?..
Він сказав те, про що ми зразу всі подумали. На пляж нас самих ніколи не пускали, категорично не пускали. Мами боялися, щоб ми не втонули. У нас були суворі мами.
– Дур-ни-ці! – бадьоро сказав Тимко. – Ушиємось, і кінець. Ніхто й знати не буде. Скажемо – у Ботанічний сад ходили.
Ми нерішуче мовчали.
– Не хочете? Ну, тоді я сам піду!..
От іще Тимко! Що значить «не хочете» – ми хотіли! Але…
– А-а… Гаразд… Один раз у житті! – відчайдушно махнув я рукою. – Поїхали, хлопці!..
Ми підхопилися. Тільки Гастроном сидів, здивовано і навіть злякано поглядаючи на нас.
– А ти? – спитав Тимко і враз скривився: – Та сиди! Куди тобі!.. Ще втонеш! Відповідай тоді…
– Та чого… – почервонів Гастроном, опускаючи очі. – Я теж із вами, я поїду… Я теж хочу…
До самої набережної ми йшли пішки. На тролейбус не сідали – економили гроші. У нас в обріз вистачало тільки на переправу. Адже пляж у Києві був на тому березі Дніпра, на Трухановому острові. А було це ще тоді, коли пішохідний міст на острів ще навіть не будувався. І доводилося переправлятися катером.
На переправі ми ледве не «засипались». Білетерка аж ніяк не хотіла нас пускати: «Дітям без батьків їздити на пляж заборонено!»
Ми спочатку розгубились. Але потім Тимко несподівано закричав: «Тату! Тату! Нас не пускають! Он наш тато!..» – і почав махати рукою якомусь лисому дядечкові в темних окулярах, що був уже на катері. І коли білетерка обернулась, шукаючи очима «нашого тата», ми прошмигнули.
А на катері знову мало не «погоріли». Висока жінка в крислатому капелюсі та з рушником через плече, яка стояла в натовпі на містку, здалеку побачивши Гастронома, раптом радісно загукала:
– А, Толя! Толю, здрастуй! А де мама? Де Марія Іванівна? Маріє Іванівно, де ви?..
Гастроном обімлів. Навіть рота розтулив із переляку. Це була знайома його мами, якась Варвара Дормидонтівна. Ми пригнулися і почали швидко просуватися до виходу, не звертаючи уваги на радісні крики Варвари Дормидонтівни. На наше щастя, катер у цей час підійшов до берега.
Довго ще бігли ми по пляжу, лякливо оглядаючись – чи не женеться слідом ця життєрадісна Варвара Дормидонтівна.
Гастроном ледве встигав за нами…
– Ху… чорт! – переводячи подих, з досадою сказав Тимко. – Тепер ще розповість чого доброго! І все через тебе, Гастрономе. Завжди свиню підкладеш. Сидів би ліпше вдома.
Гастроном винувато мовчав.
Щоб знову випадково не зустрітися з тіткою Варварою, ми пішли на Матвіївську затоку. Тут було менше народу і дуже красиво. Минулої неділі я і Тимко їздили сюди з батьками і запам’ятали це місце.
Велика патлата верба схилилася до самої води і купає в ній свої довгі віти. Під вербою м’якенька травичка, а поряд чистий білий пісочок. Дно тут пологе, рівне, без водоростей. І течії майже нема, вода тиха, спокійна. Кращого місця для купання і не знайдеш.
Ми нетерпляче почали роздягатись. А за хвилину вже забули про все на світі. Ми хлюпались у воді й шалено верещали від захоплення. Ух, як хороше!..
Гастроном, як завжди, відстав од нас і ще вовтузився на березі, охайно складаючи наш одяг під деревом.
– Гастро-о-о-номе! – закричав Тимко. – Сиди ліпше на березі та пильнуй наші штани. Гляди, щоб не вкрали.
Гастроном підійшов до води. Обережно занурив одну ногу і зразу ж відсмикнув – вода здалася йому холодною. Ми зареготали. Я вдарив долонею по воді й оббризкав його.
Гастроном зойкнув і відскочив на пісок. Ми ще гучніше зареготали. Тоді він розбігся і дзвінко плюхнувся у воду. І… поплив. Ми здивовано перезирнулись. Чесно кажучи, ми чомусь були певні, що Гастроном не вміє плавати. Куди йому, такому, плавати! А він, виявляється, вміє. Та ще як уміє! Не гірше за кожного з нас. Гастроном зразу помітив, що ми здивовані, й тут-таки продемонстрував усе своє вміння. Він плавав на вимашку, по-морському, на боці, на спині… Плавав за допомогою самих лише рук і самих лише ніг. І навіть… навіть просто лежав на воді, не рухаючись. І не тонув. Як дерев’яний! Цього вже ніхто з нас не вмів.
Гастроном сяяв, поглядаючи на наші здивовані обличчя. Він був щасливий. Ще ніколи в житті він не мав такого успіху.
Ну, ми дивувалися три хвилини, п’ять хвилин, а потім нам це набридло, і ми продовжили купатися. Але Тимко не міг пережити те, що Гастроном уміє лежати на воді, а він – ні. І Тимко сказав:
– Можеш не радіти, і не задаватися. Це просто ненормально. Нормальні люди тонуть. Це закон…
Гастроном тільки добродушно посміхнувся у відповідь.
Ми знову стали бризкатися, плавати й пірнати. Час минав непомітно…
Від довгого перебування у воді я дуже змерз. Я взагалі мерзляк, швидко мерзну. Варто мені навіть у найжаркіший день пробути у воді більше десяти хвилин, як у мене робиться «гусяча шкіра» і починають клацати зуби. Це, мабуть, тому, що я худорлявий. У всякому разі, мама так вважає.
Я збирався вже вилазити з води. А тут Тимко говорить:
– Хлопці, пішли на той бік! Там виліземо і позагораємо. Гайда!
І хлопці попливли. І Гастроном теж. Мені було якось незручно признатися, що я змерз і хочу на берег. Що я, гірший за Гастронома, чи що? І я теж поплив.
Затока в цьому місці була широка, метрів двісті. Я ледве плив. Ноги задубіли і не хотіли слухатися. Руки теж зводило від холоду. Для того, щоб зігрітися, я почав різко й безладно махати руками та ногами. І зразу втомився. Хлопці набагато випередили мене. І тільки Гастроном, який все-таки плавав повільніше за всіх, спокійно пихкав недалеко поперед мене.
Згодом я зовсім знесилів і почав задихатися. З сумом подивився вперед, оглянувся назад. Це було саме посередині затоки. І мені раптом стало так страшно, що аж в очах потемніло. Я збагнув, що до берега не допливу – сил не вистачить. Серце стислося – от-от зупиниться… Я розтулив рота, щоб крикнути, гукнути хлопців на допомогу, але захлинувся і закашлявся.
«Нормальні люди тонуть», – промайнули в голові безглузді слова Тимка.
«Ну все – кінець!» – подумав я.
І в цей час Гастроном несподівано обернувся. Очі його злякано розширилися. У мене був, мабуть, такий вигляд, що він без слів догадався, у чім справа. Повернувся і швидко поплив до мене.
– Тримайся! – сказав він, підставляючи своє плече. Я вхопився. І відчув, як здригнулося його гаряче плече від дотику моєї закляклої руки.
– Нічого! Допливемо! – спокійно промовив Гастроном, підтримуючи мене. – Держись міцніше!
До мене одразу повернулися сили. І страх – як рукою зняло. Плисти було легко. Я, мов за рятувальний круг, тримався за плече Гастронома.
Берег усе наближався і наближався. Хлопці вже давно вийшли з води і, нічого не підозрюючи, здивовано поглядали на нас.
– Гей! Чого це ви обнімаєтесь! – гукнув Тимко. Тепер, коли страх уже минув, берег був близько, мені чомусь стало соромно за свою слабкість і не хотілось признаватися хлопцям, що я мало не втонув.
– Ти не кажи їм… Добре? – пошепки попросив я Гастронома.
– Ага… – прошепотів він, – ти тепер сам пливи. Можеш?
– Звичайно! – бадьоро сказав я, відпустив його плече і, стараючись з останніх сил, поплив до берега, удаючи, що це мені зовсім не важко.
Коли ми вийшли на берег, хлопці відразу причепилися – що там у нас трапилось? Я, шалено клацаючи зубами, відкручувався – нічого, мовляв, особливого. Але хлопці не вгавали.
…І тоді раптом Гастроном, почервонівши, сказав:
– Та це… я… я просто мало не втонув. Судома схопила… А… він мене… рятував…
– Та ну?! – промовив вражений Тимко.
Я остовпів… Я спочатку подумав, що Гастроном глузує. Але він говорив серйозно і зовсім не глузливо. І не встиг я опам’ятатися, як Тимко накинувся на нього:
– Так я і знав! Я ж говорив! От лихо! Чого ж ти не гукнув, нас не покликав? Думаєш, йому одному легко було тебе рятувати?! Дивись – посинів увесь. А разом ми б тебе вмить урятували. От дурний!..
Хлопці всі одразу загомоніли:
– Звичайно!
– Лопух ти, Гастрономе…
– От іще!..
Гастроном стояв, схиливши голову, і ніяково посміхався. Я очманіло дивився на нього. І, знаєте, він раптом здався мені не таким уже й товстим. Слово честі!
Я не витримав і крикнув:
– Стривайте, хлопці!.. Не горланьте!.. Нічого подібного… Це не він… Це я мало не втонув… Він усе переплутав… Я тонув… А Гаст… – я осікся, запнувся на хвилину і вже тихо сказав, – а Толька врятував мене… Якби не Толька…
…Справді, ну який же він Гастроном після цього?! Толька, найсправжнісінький Толька! Чуєте, хлопці! І не смійте називати його більше Гастроном…
* *
Між іншим, я тепер на пляж сам не ходжу. Дехто каже, це тому, що мені здорово влетіло від мами (а влетіло, справді, здорово, і не тільки мені, а всім, а особливо Тольці, колишньому Гастроному – Варвара Дормидонтівна таки все розповіла).
Та справа зовсім не в цьому…