Чудодійні ліки

Не встигли висохнути сльози на моїх вусах, як я вже сидів у домашній аптечці. Перебираючи таблетки й пляшечки, я пригадав, що, коли тітонька Марина кричить, що вмирає, вона п’є валер’янку.

Знадобилася лише одна хвилина, щоб чудодійна пляшечка опинилася перед котом.

Я вмить викусив корок і капнув чарівним напоєм на холодний сибірський ніс.

Чудо сталося. Мій подарунок широко розплющив очі і здивовано роззирнувся кругом себе. А за мить він став у сто разів живіший, ніж до своєї смерті. Хвіст і лапи в нього затремтіли, очі завертілися, ніс почав шмигляти туди й сюди. Нарешті він здогадався, звідкіля лине чарівний запах.

Він схопив тремтячими лапами пляшечку і всю одним духом вимуркотів.

Кімната пропахтіла валер’янкою.

Кіт підвівся на задні лапи, вдарив себе кулаком у пухнасті груди й заговорив так, ніби в нього в животі стріляв іграшковий пістолетик: «Гик… гик… гик…»

– Чи ти знаєш – гик! – хто я такий? – спитав він мене.

– Не знаю, – прикинувся я.

– І я – гик! – не знаю.

Він покачав по підлозі порожню пляшечку і сказав:

– А це – гик! – що таке?

– Валер’янка, – кажу.

– Ех, весела валянка! – заспівав він, пройшовся колесом по підлозі і зробив стійку на голові.

А потім, скосивши очі так, що одне опинилося аж десь за вухом, запитав:

– Ти мені – гик! – друг?

– Друг, – кажу.

– А ти мене – гик! – поважаєш?

– Гик, – відповідаю, – дуже. І якщо тобі сподобалася валер’янка, дістану тобі ще десять таких пляшечок.

Він кинувся до мене і мало не задушив з радості. А потім став вилизуватись від хвоста до вух.

Тут я його й спитав:

– А як тебе звуть?

– Киц – гик! – каже.

– А мене Миц – гик, – відповідаю я.

– Дуже – гик! – приємно, – сказав він і простягнув мені кінчик свого хвоста.

Я із задоволенням потиснув його і спитав:

– Ти мене тепер уже не боїшся?

– Гик… не знаю, – сказав він та як гукне: – Я тепер – гик – нікого не боюсь! – І пройшовся на задніх лапах по кімнаті.

«Дивовижна річ – валер’янка! – подумав я. – Мертвого оживила, ще й на задні лапи поставила! Отож, мабуть, через неї й тітонька Марина так вільно ходить на задніх лапах…»

А котик мій розійшовся донезмоги: закрутив хвостом, як пропелером, і намірився був злетіти на люстру. Потім стягнув зі столу скатерку, загорнувся в неї, начебто в плащ, і заспівав якусь котячу арію.

Мені теж закортіло мати такого плаща, і я потягнув скатерку з туалетного столика. Вірний друг Кицик зразу ж став допомагати мені, і на нас посипались коробочки, помади, всілякі пляшечки, слоїки…

Наша дружба зразу запахтіла всіма пахощами. Потім нас накрила скатерка і стало темно, як у моїй нірці.

Цієї прекрасної миті до кімнати зайшли тітонька Марина і Петрик.

– Ага, попались! – радо вигукнув Петрик і кинувся до нашої компанії.

Тітонька Марина, звичайно, також.

І тут наша гра поламалася, бо в «котика й мишки» зайві гравці не потрібні. До того ж засиджуватися в гостині, навіть у сусідів, не дуже пристойно, і я заспішив додому.

Я помітив під скатеркою щілинку, гукнув Кицикові: «До завтра!» – і вискочив геть.

Вже зі своєї нірки я почув, як тітонька Марина стала чимось смачним частувати Кицика, примовляючи:

– Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! На! – і він одразу заспівав іншої пісні.

Більш я нічого не чув. Я так нанюхався валер’янки, що став засинати, і в голову полізли різні веселі сни. Наприклад, в одному з них я мало не з’їв свого Кицика.

Але вранці почалася нова, не дуже весела пригода.

Кицик починає полювати на мишей

На світанку я застав Кицика в сльозах.

– У чім річ? – питаю. – Хто тебе скривдив?..

Жалібно схлипуючи, Кицик сказав:

– Тітонька Марина тикає мене носом у всі кутки й вимагає, щоб я ловив якихось мишей! А як я можу ловити якихось мишей, коли я їх зроду не бачив?.. Любий Мицику, ти не знаєш, які вони на вигляд?

– Тобі просто пощастило, що перед тобою саме я, а не хтось інший, – відгукнувся я. – Краще за мене ніхто тобі не розповість, які бувають миші…

Я вже хотів був стати перед ним на весь зріст і сказати: «Дивись, оце й є той, кого ти шукаєш!» – та враз подумав: «А що, як він візьме мої слова за жарт і не повірить? Занадто вже все просто вийде: тільки забажав – і, будь ласка, на тобі мишку…»

Отож я й знайшов кращий і веселіший спосіб, як познайомити його з мишами. Я згадав про свій живий портрет.

– Не полінуйся, – сказав я Кицикові, – залізти на туалетний столик тітоньки Марини. Там ти побачиш мишеня і дізнаєшся, які вони бувають.

Кицик, не дослухавши мене, кинувся до туалетного столика. Він скочив на нього – і тут сталося щось неймовірне.

Я дивився на цю картину з підлоги й дивувався.

Спочатку Кицик мав такий вираз, ніби він побачив там самого себе. А за мить шерсть на ньому наїжачилась, хвіст підвівся вгору, і він, крикнувши: «Ото такі миші! Ну, бережись!» – кинувся вперед.

Я від страху заплющив очі і розплющив їх тільки тоді, коли почув сильний удар, а відтак дзвін розбитого скла. Уся підлога була засіяна блискучими скалками. Бідолашний Кицик сидів на підлозі і жалібно скиглив. На лобі в нього, ніби третє вухо, стирчала величезна ґуля. Мені стало шкода мого портрета, але ще дужче переживав я за бідолаху Кицика.

І тільки намірився я потішити його, як до кімнати влетів Петрик. Він глянув на підлогу й аж затанцював від захвату.

– Ура! Тепер я багатший за всіх хлоп’ят! У мене сто дзеркальних скалочок! Я щодня пускатиму сонячних зайчиків!

Тітонька Марина теж забігла до кімнати і кинулась на Петрика. Вона подумала, що скалочки – то його робота. Але ґуля на Кициковому лобі виказала справжнього винуватця.

Петрикові було наказано провести з Кициком виховну роботу та раз і назавжди пояснити, чим він повинен займатися в господі.

Петрик негайно взявся за доручену йому справу.