Не встигли висохнути сльози на моїх вусах, як я вже сидів у домашній аптечці. Перебираючи таблетки й пляшечки, я пригадав, що, коли тітонька Марина кричить, що вмирає, вона п’є валер’янку.
Знадобилася лише одна хвилина, щоб чудодійна пляшечка опинилася перед котом.
Я вмить викусив корок і капнув чарівним напоєм на холодний сибірський ніс.
Чудо сталося. Мій подарунок широко розплющив очі і здивовано роззирнувся кругом себе. А за мить він став у сто разів живіший, ніж до своєї смерті. Хвіст і лапи в нього затремтіли, очі завертілися, ніс почав шмигляти туди й сюди. Нарешті він здогадався, звідкіля лине чарівний запах.
Він схопив тремтячими лапами пляшечку і всю одним духом вимуркотів.
Кімната пропахтіла валер’янкою.
Кіт підвівся на задні лапи, вдарив себе кулаком у пухнасті груди й заговорив так, ніби в нього в животі стріляв іграшковий пістолетик: «Гик… гик… гик…»
– Чи ти знаєш – гик! – хто я такий? – спитав він мене.
– Не знаю, – прикинувся я.
– І я – гик! – не знаю.
Він покачав по підлозі порожню пляшечку і сказав:
– А це – гик! – що таке?
– Валер’янка, – кажу.
– Ех, весела валянка! – заспівав він, пройшовся колесом по підлозі і зробив стійку на голові.
А потім, скосивши очі так, що одне опинилося аж десь за вухом, запитав:
– Ти мені – гик! – друг?
– Друг, – кажу.
– А ти мене – гик! – поважаєш?
– Гик, – відповідаю, – дуже. І якщо тобі сподобалася валер’янка, дістану тобі ще десять таких пляшечок.
Він кинувся до мене і мало не задушив з радості. А потім став вилизуватись від хвоста до вух.
Тут я його й спитав:
– А як тебе звуть?
– Киц – гик! – каже.
– А мене Миц – гик, – відповідаю я.
– Дуже – гик! – приємно, – сказав він і простягнув мені кінчик свого хвоста.
Я із задоволенням потиснув його і спитав:
– Ти мене тепер уже не боїшся?
– Гик… не знаю, – сказав він та як гукне: – Я тепер – гик – нікого не боюсь! – І пройшовся на задніх лапах по кімнаті.
«Дивовижна річ – валер’янка! – подумав я. – Мертвого оживила, ще й на задні лапи поставила! Отож, мабуть, через неї й тітонька Марина так вільно ходить на задніх лапах…»
А котик мій розійшовся донезмоги: закрутив хвостом, як пропелером, і намірився був злетіти на люстру. Потім стягнув зі столу скатерку, загорнувся в неї, начебто в плащ, і заспівав якусь котячу арію.
Мені теж закортіло мати такого плаща, і я потягнув скатерку з туалетного столика. Вірний друг Кицик зразу ж став допомагати мені, і на нас посипались коробочки, помади, всілякі пляшечки, слоїки…
Наша дружба зразу запахтіла всіма пахощами. Потім нас накрила скатерка і стало темно, як у моїй нірці.
Цієї прекрасної миті до кімнати зайшли тітонька Марина і Петрик.
– Ага, попались! – радо вигукнув Петрик і кинувся до нашої компанії.
Тітонька Марина, звичайно, також.
І тут наша гра поламалася, бо в «котика й мишки» зайві гравці не потрібні. До того ж засиджуватися в гостині, навіть у сусідів, не дуже пристойно, і я заспішив додому.
Я помітив під скатеркою щілинку, гукнув Кицикові: «До завтра!» – і вискочив геть.
Вже зі своєї нірки я почув, як тітонька Марина стала чимось смачним частувати Кицика, примовляючи:
– Ось тобі! Ось тобі! Ось тобі! На! – і він одразу заспівав іншої пісні.
Більш я нічого не чув. Я так нанюхався валер’янки, що став засинати, і в голову полізли різні веселі сни. Наприклад, в одному з них я мало не з’їв свого Кицика.
Але вранці почалася нова, не дуже весела пригода.
Кицик починає полювати на мишей
На світанку я застав Кицика в сльозах.
– У чім річ? – питаю. – Хто тебе скривдив?..
Жалібно схлипуючи, Кицик сказав:
– Тітонька Марина тикає мене носом у всі кутки й вимагає, щоб я ловив якихось мишей! А як я можу ловити якихось мишей, коли я їх зроду не бачив?.. Любий Мицику, ти не знаєш, які вони на вигляд?
– Тобі просто пощастило, що перед тобою саме я, а не хтось інший, – відгукнувся я. – Краще за мене ніхто тобі не розповість, які бувають миші…
Я вже хотів був стати перед ним на весь зріст і сказати: «Дивись, оце й є той, кого ти шукаєш!» – та враз подумав: «А що, як він візьме мої слова за жарт і не повірить? Занадто вже все просто вийде: тільки забажав – і, будь ласка, на тобі мишку…»
Отож я й знайшов кращий і веселіший спосіб, як познайомити його з мишами. Я згадав про свій живий портрет.
– Не полінуйся, – сказав я Кицикові, – залізти на туалетний столик тітоньки Марини. Там ти побачиш мишеня і дізнаєшся, які вони бувають.
Кицик, не дослухавши мене, кинувся до туалетного столика. Він скочив на нього – і тут сталося щось неймовірне.
Я дивився на цю картину з підлоги й дивувався.
Спочатку Кицик мав такий вираз, ніби він побачив там самого себе. А за мить шерсть на ньому наїжачилась, хвіст підвівся вгору, і він, крикнувши: «Ото такі миші! Ну, бережись!» – кинувся вперед.
Я від страху заплющив очі і розплющив їх тільки тоді, коли почув сильний удар, а відтак дзвін розбитого скла. Уся підлога була засіяна блискучими скалками. Бідолашний Кицик сидів на підлозі і жалібно скиглив. На лобі в нього, ніби третє вухо, стирчала величезна ґуля. Мені стало шкода мого портрета, але ще дужче переживав я за бідолаху Кицика.
І тільки намірився я потішити його, як до кімнати влетів Петрик. Він глянув на підлогу й аж затанцював від захвату.
– Ура! Тепер я багатший за всіх хлоп’ят! У мене сто дзеркальних скалочок! Я щодня пускатиму сонячних зайчиків!
Тітонька Марина теж забігла до кімнати і кинулась на Петрика. Вона подумала, що скалочки – то його робота. Але ґуля на Кициковому лобі виказала справжнього винуватця.
Петрикові було наказано провести з Кициком виховну роботу та раз і назавжди пояснити, чим він повинен займатися в господі.
Петрик негайно взявся за доручену йому справу.