Нова турбота тітоньки Марини

Уранці біля входу до своєї нірки я побачив одну чудернацьку річ. Якби на ній не було свіжого кавалочка ковбаси, я подумав би, що це Петрикова іграшка. Але ні, то була не іграшка. Тоді я почав собі міркувати:

«Звичайно, якщо посеред цієї штукенції висить їжа, то це, мабуть, не що інше, як модний посуд. Тітонька Марина часто купувала новий посуд, бо ми з Петриком любили робити з тарілок різні скалочки. Але ж чому він з дерева?.. Зрештою, з чого б це тітонька Марина стала виявляти про мене таку турботу? Дякуючи Богові, я ні в чому не скривджений…»

Саме цієї миті я розгледів на підносику літери. Наші уроки з Петриком стали мені в пригоді. Не знаю, як там він, а я навчився трохи читати.

Перші літери на підносику були стерті, а останні я прочитав по складах: «Л,О – ЛО; В,К,А – ВКА». Виходить «ЛОВКА»… «Ач, як ловко придумано!..» І тут мене наче громом вдарило: «Так це ж «ловка», щоб ловити! Для того і пружинки на ній!.. Як же це я одразу не втямив?!. Ай-ай-ай! Хто ж це такий лихий її сюди поставив? Адже ні тітонька Марина, ні Кицик про це нічого не знають і можуть у цю «ловку» зловитися! Тітонька Марина з дому пішла, а Кицика треба негайно розшукати, бо він, крім ковбаски, нічого на світі не бачить…»

І я побіг його шукати.

А коли повернувся, було вже пізно. Ковбаска на підносику була ціла, пружинка притулилася до ковбаски, а в бідолашного Кицика спухла лапа.

– Ой, няв-няв! – кричав він, дмухаючи на розпухлу лапу. – Ой, мене ковбаска за лапу вхопила! Ой, ой, ой…

– Чи вона сказилась?! – промовив я, розглядаючи «ловку». – Щось я ніколи не чув, щоб ковбаска кидалась на котів… Та то тебе пружинка вдарила!

Але Кицик не схотів мене слухати. Він махнув хворою лапою і запищав:

– От лишенько, що ж я, нещасний, тепер робитиму?! Ой, мені лапа болить!..

Мені стало страшенно шкода свого Кицика, і я зажурився, що мені дістався такий пожадливий і нетямкий кіт. Навіщо йому та ковбаса знадобилася?

– Хіба ти не бачив, що тут написано «ЛОВКА»? – спитав я його.

– Ні, не бачив. Але тепер я вже знаю, що це є кицьколовка! Ох, ох! – важко зітхнув Кицик. – Зі мною в цьому домі весь час негаразд виходить. Ось я раніше думав, що ремінь потрібний для Петрикових штанців, аби вони з нього не звалювались, а тітонька Марина мене вже тричі шмагала ним.

– Ну то й що з того? – сказав я. – Вона й Петрика ним інколи шмагає. Ти, Кицику, щось неправильно розумієш. Я раніш також помилявся і ображався на різні повчання. Тітонька Марина має добре серце і завжди про всіх піклується. А щодо ременя, то це вона робить тільки з охайності: вона тебе не шмагала, а вибивала пилюку. Бач, який ти кошлатий. Вона так щонеділі всі вовняні речі в домі витрушує…

Вся ця історія так мене розхвилювала, що я сам гірко-гірко заплакав.

– Ти через мене плачеш? – спитав Кицик.

– Так, – відповів я, втираючи сльози, – через тебе і через тітоньку Марину також. Вона не зносить чужих страждань. Побачить твою спухлу лапу та ще й помре з горя. Одного разу в нас уже було таке, коли Петрик дверима прищемив пальці. Довелося до тітоньки Марини «швидку допомогу» викликати…

Але Кицик раптом аж затремтів від обурення. Вся сибірська шерсть на ньому наїжачилась, спина вигнулась, і, не перестаючи ридати, він загорлав:

– Не хочу я далі тут бути, піду геть! Тітонька Марина вже велика, хай сама мишей ловить, піду, піду!..

– Як це так?! Куди ж ти підеш сам-один? – страшенно злякався я.

– На вулицю! На вулицю піду! Нехай мене загризуть собаки! Нехай мене задавить автобус! Тоді тітонька Марина знатиме, як поводитися з сибірськими котиками… Збирайся, Мицику! Швидше збирайся, бо я сам боюся йти на вулицю!..

– А як же тітонька Марина? Ти про неї подумав? Вона не переживе цього!

– І я не переживу! Я боюсь ходити сам по вулицях. Невже ж ти мене покинеш самого, коли в мене так болить лапка?! Ой, моя лапочка!..

– Авжеж, не покину! – поспішив я заспокоїти свого Кицика і став обмірковувати, як бути. Але раптом я помітив, що вхід у мою нірку дбайливо забитий круглою дощечкою. Я зразу здогадався, у чім справа. Це Петрик закрив мою нірку на капітальний ремонт.

І я сказав Кицикові:

– Гаразд, ходімо. З сьогоднішнього дня в мене невеличка відпустка, і я можу розпоряджатися собою, як схочу.

І ми, не попрощавшись, пішли з дому. Спочатку через комірку спустилися до льоху, потім знайшли там велику щілину і виповзли на вулицю.