Як ви вже, мабуть, помітили, мій друг Ромка – хлопець дуже запальний і нетерплячий.
– Якщо комусь сказати, що в нас є чарівні окуляри, що ми знайомі з незвичайним Козачком Ґулькою і що ми спокійнісінько собі сидимо і нічого не робимо, не контактуємо з тим Козачком, з нас, з дурнів, голосно сміялися б! – кип’ятився Ромка.
– Але ж ти знаєш, Маргарита Степанівна попереджала – чарівними окулярами можна користуватися лише в крайньому разі, коли без них обійтися просто неможливо. А без чарівних окулярів ми Козачка Ґульку не побачимо, – намагався заспокоїти я Ромку.
– То вважай, що в мене саме такий крайній раз – я хочу показати Козачкові нову комп’ютерну гру «Контрстрайк». Я певен, що Ґулька не лише не грав, а й в очі не бачив ніколи комп’ютера. І це свинство з нашого боку, маючи чарівні окуляри, не викликати Ґульку й не показати йому комп’ютер!
Ця розмова відбувалася на вулиці, коли ми поверталися після уроків додому. І раптом позад нас почувся дзвінкий голос:
– Хлопці, а про що це ви говорите? Про які чарівні окуляри, про якого Козачка Ґульку?!
Ми з Ромкою так і поприсідали від несподіванки. Рвучко обернулися і побачили Ритку Скрипаль, першу красуню нашого класу, в яку ми з Ромкою обидва були трохи закохані, але яка була дуже горда і не звертала на нас уваги. Виявляється, Ритка йшла за нами і чула нашу розмову. Ми втратили пильність і говорили занадто голосно.
– Чого це ви роти пороззявляли? – усміхнулася Ритка. – Так що це за чарівні окуляри і Козачок Ґулька?
Ми з Ромкою безпорадно перезирнулися.
– Та що ти вигадала?! – першим отямився Ромка. – Які чарівні окуляри?! Який Козачок Ґулька?!
– Ага-ага! – підтакнув я.
– Та що мені – позакладало?! Я ж усе чула! – вигукнула Ритка.
Ми з Ромкою перезирнулися.
– А-а… То я… то я переказував Їжачкові нову комп’ютерну гру.
– Ага-ага! – знову підтакнув я.
– Думаєте, я дурна? – пхикнула Ритка. – Ви просто не хочете мені говорити! Ну й не треба!..
– Ну, які можуть бути чарівні окуляри? Який чарівничок Ґулька?.. У наш час це ж просто нереально! – вигукнув Ромка. – Фантастика!.. Інша справа – Інтернет, комп’ютер… Досягнення сучасної науки!
– Ай! – махнула Ритка рукою. – Колись і комп’ютер був фантастикою! – Ритка зітхнула. – А мені так потрібні були б чарівні окуляри!..
– Для чого? – спитав я.
– У мене сестричка двоюрідна, Любочка… сліпа… Їй і операцію робили в Центрі мікрохірургії ока – нічого не допомагає…
Ми з Ромкою знову перезирнулися. Завжди самовпевнена, горда і зверхня, Ритка виглядала зараз безпорадною і нещасною. Мені стало її так жаль!.. Але Ромка поспішив сказати:
– Та нема ж у нас чарівних окулярів! Нема!.. Звідки б вони могли узятися?! Що ми – чаклуни, чи що?.. Якби ми мали чарівні окуляри, хіба б у нас були проблеми з помилками в диктантах? Все б підгледіли! Ха-ха!
Ромка говорив так переконливо, що я б і сам повірив.
– Що ж… вибачайте, панове! – Ритка знову стала гордою і зверхньою. Пхикнула і побігла від нас. Я зітхнув і знизав плечима. Ромка пильно глянув на мене:
– Ти що, Їжачку, може, хочеш віддати їй чарівні окуляри?!
– Ні!.. Але… – я знову знизав плечима.
– Що – «але»? Що – «але»?.. Ой, Їжачку, я бачу, ти вже готовий віддати Ритці чарівні окуляри… А може, вона вигадала все про сліпу сестричку Любочку, щоб заволодіти чарівними окулярами?
– Та ні, не думаю! У неї був такий вигляд!..
– Ой! – махнув Ромка рукою. – Ті дівчата – такі артистки, можуть зробити будь-який вигляд! І взагалі це ж наша спільна таємниця… Маргарита Степанівна нам обом же дала чарівні окуляри, і я не винен, що свої втратив. Так склалося, ти ж знаєш. І взагалі у світі стільки сліпих!.. Слухай, Їжачку, хай окуляри краще будуть у мене. Я-то їх точно нікому не віддам. Давай їх сюди!..
У мене майнула думка, що це навіть краще – хай долю окулярів вирішує Ромка.
– Тільки ти ж, Ромко, не легковаж, – сказав я. – А то пропадуть нізащо…
– Не хвилюйся! Не пропадуть! Що я – не розумію? Давай! Давай!
Я дістав із споду рюкзачка чарівні окуляри, віддав Ромці, і він поклав їх у свій рюкзачок. Настрій у мене одразу чогось зіпсувався.
У той день я ходив з мамою купувати мені нову куртку – стара зовсім подерлася. Ходили-ходили, вибирали-вибирали, поки нарешті знайшли – і за ціною підходящу, і непогану. Повернулися додому аж надвечір, і тут мене чекала страшна несподіванка: Ромчина мама прибігла до нас схвильована – розпитувати мене, чи не знаю я, де Ромка. Коли вона прийшла додому, то побачила, що комп’ютер включений, а Ромки нема. І верхнього одягу його нема. І склянка соку апельсинового недопита. А Ромка сік завжди допивав. Отже, він зник раптово, дуже поспішав. Я згадав Ромчині слова, що він хотів показати комп’ютер Козачкові Ґульці. Але ж я не міг сказати цього Ромчиній мамі. Мені було ясно, що Ромчине зникнення пов’язане з Козачком Ґулькою.
Ох, як мені були потрібні зараз чарівні окуляри! У мене були всі підстави скористатися з них! Та вони були в Ромки. Я пішов з Ромчиною мамою до них «оглянути місце події» і нищечком зазирнув у Ромчин рюкзачок. Чарівних окулярів там не було!..
Безнадійно зітхаючи, я спускався сходами до себе на третій поверх і раптом почув голос невидимого Козачка Ґульки:
– Слухай, Васю, було так – Ромка викликав мене за допомогою чарівних окулярів і почав знайомити з комп’ютером, показував, як користуватися «мишкою» і клавішами під час гри. Я захопився – ніколи ж комп’ютера не бачив, і раптом задзвонив телефон. Ромка побалакав з кимось і каже: «Пограй, Ґулько, трохи сам, а я вибіжу на вулицю до машини: подзвонив по мобільнику мамин шофер – мама просила передати їй теплу кофту, бо в офісі зимно». Сказав і побіг, накинувши куртку. Я собі граю-граю, а Ромки нема. Я визирнув у вікно – ні машини, ні Ромки. Минула година-друга, а Ромка не йде. Аж тут з’явилася Ромчина мама. Кинулася гукати Ромку, і я зрозумів, що ніякого шофера вона не присилала. Де подівся Ромка – хтозна. Я й тебе шукав, але тебе не було.
– Я з мамою по магазинах ходив, куртку мені шукали… Ой, Ґулько, боюсь, Ромку викрали!.. Рекетири! Щоб викуп за нього вимагати. Ромчині ж батьки – бізнесмени. Ой, це ж так небезпечно! Якщо батьки викупу не заплатять або звернуться до міліції, Ромку навіть убити можуть.
– Що ж, треба негайно шукати Ромку! – сказав Ґулька.
– А де, де шукати? – розгублено спитав я.
– Доведеться звернутися до Казкового Довідкового Бюро Надзвичайних Подій (скорочено Кадобнап). Кадобнап крутиться на орбіті навколо Землі і збирає інформацію про всі надзвичайні події, що відбуваються у світі. Керує Довідковим Бюро чарівник Іван Іванович Шукайло. Отож виходь, Васю, на подвір’я. Там прив’язаний до дерева невидимий коник Літайко. Сядемо й полетимо на орбіту.
– А що я скажу мамі? – розгублено спитав я. – Це ж, мабуть, надовго.
– По-перше, ненадовго, – сказав Козачок Ґулька. – А по-друге, і говорити нічого не треба. Мама й не помітить твоєї відсутності. У чарівному світі час спресований до кількох секунд. Не гайся, треба поспішати.
Послухався я Козачка Ґульку, вибіг надвір і там знову почув його голос:
– Залазь швиденько на дерево, хапайся за нижню гілку і розставляй ноги. Ми з Літайком тебе заберемо.
Заліз я на дерево, схопився за гілку й повис з розставленими ногами. І за мить відчув, що вже сиджу на невидимому конику Літайку. Схопився за невидимого Козачка Ґульку, і ми злетіли в зоряне небо.
– Не дивуйся, – сказав Козачок Ґулька. – Зараз на тобі буде скафандр космонавта. Ти ж не чарівник, тобі в космосі дихати треба буде.
І справді, я відчув на собі скафандр космонавта, і я побачив блакитну Землю, від якої ми віддалялися з шаленою швидкістю. Я ледь встигав помічати супутники і космічні станції, повз які ми мчали…
Аж от ми пригальмували біля дивовижної споруди з численними антенами і безліччю ілюмінаторів. Козачок Ґулька постукав (видно, своїм перначем) по люкові. Люк відчинився, і ми влетіли всередину. У кріслі перед величезним екраном сидів кумедний дідусь в окулярах з подвійними скельцями – верхнє прозоре, нижнє темне.
– Зараз я з ним побалакаю мовою казковою, яку ти не зрозумієш… Поясню йому, що нам треба, – сказав Козачок Ґулька і заджерґотів щось чарівникові Івану Івановичу Шукайлу (звичайно ж, це був він). Той закивав і підняв голову, щоб дивитися на екран крізь темні скельця.
– Коли пан Шукайло дізнається про злочинні надзвичайні події, він дивиться крізь темні скельця; а коли дізнається про гарні, радісні надзвичайні події, дивиться крізь світлі, – пояснив Козачок Ґулька.
На екрані швидко замиготіли страшні кадри, наче з американського фільму жахів, і враз виник стоп-кадр, на якому я побачив Ромку. Він лежав зі зв’язаними руками, ще й прикутий ланцюгом до батареї парового опалення в напівтемному підвальному приміщенні… Поруч, на старому пошарпаному дивані, куняв коротко стрижений здоровило з бичачою потилицею.
– О! Це те, що нам треба! – мовив Козачок Ґулька, а тоді вдячно заджерґотів щось чарівникові Шукайлу, і ми знову вилетіли у відкритий космос.
– Адреса в нас уже є. Будемо визволяти Ромку! – сказав Козачок Ґулька.
– Але ж ті рекетири мене побачать, – сказав я.
– Як же вони тебе побачать, коли ти невидимий, – усміхнувся Козачок Ґулька.
Я роззирнувся і справді не побачив ні рук своїх, ні тулуба. Тю! Ми мчали з шаленою швидкістю назад до Землі. От уже й Київ… Осяяний вогнями Хрещатик, Майдан Незалежності… Але ми полетіли на околицю, на Куренівку. І опустилися в садку якогось приватного будиночка. На стовпі хитався невеликий ліхтар, ледь освітлюючи подвір’я.
– Ну от – приїхали! – сказав Козачок Ґулька.
– А як же ми всередину зайдемо? – спитав я. – Двері ж, мабуть, зачинені.
– А нащо нам двері? Ми ж невидимі, чарівні. Ми й крізь стіни проникнемо! – І, на мій подив, ми справді вільно проникли всередину будиночка крізь стіни.
У напівтемній кімнаті, яку ми бачили на екрані в Шукайла, лежав на підлозі Ромка. Ми наблизилися до нього, і враз Ромка скочив на рівні ноги, звільнившись від мотузок і ланцюгів. А замість нього на підлозі опинився зв’язаний і прикутий здоровило з бичачою потилицею. Від жаху очі в здоровила зробилися, як колеса. А на лобі набрякли дві здоровенницькі сині ґулі – Козачок Ґулька таки не втримався і вперіщив його своїм перначем.
– Давай, Ромко, швидше сідай на Літайка! – вигукнув Козачок Ґулька.
І враз Ромка став невидимий, а я відчув, що він уже сидить поряд зі мною на Літайку.
І, вилетівши крізь стіни з будиночка, ми помчали до нас додому. Біля нашого будинку ми з Ромкою злізли з Літайка і знову стали видимими. Як добре мати справу з чарівниками!
Ромка захоплено вигукнув:
– От спасибі, що врятували! А я вже думав, що мені капець!
– А де ж чарівні окуляри? Чому ти ними не скористався? – спитав я.
– Та в кишені! Рекетири ж мене одразу зв’язали, і я не міг дотягтися до кишені, – сказав Ромка. – А як ви мене знайшли?
– Вася тобі все розкаже! – мовив Козачок Ґулька. – А я зараз поспішаю – ви ж у мене не одні.
– А що ж я мамі скажу? – почухав потилицю Ромка. – Хто ж мене звільнив?
– Скажеш, що втік, виявивши кмітливість і спритність! Хлопець ти з фантазією, щось придумаєш! – сказав Козачок Ґулька. – А в міліцію треба таки заявити: і адреса тобі відома, і словесний портрет описати зможеш. Безкарними цих покидьків лишати не можна. Ну, бувайте здоровенькі!..
Я глянув на Ромку: він був блідий і нещасний – далася-таки взнаки йому та надзвичайна подія!
І раптом я подумав: чи не за те йому ті переживання, що він без співчуття поставився до сліпої сестрички Ритки Скрипаль?..
Але я Ромці нічого на сказав. Та він сам, мабуть, це відчув. Він витяг з кишені чарівні окуляри і простягнув мені:
– На! Хай вони в тебе будуть. Все-таки вони більше твої, ніж мої. То й вирішуй їхню долю!