Ми з Кициком потрапляємо до цирку

До цирку йшли всі. Маленькі діти вели туди своїх бабусь і дідусів, а дорослі – хатніх тварин, щоб вони теж навчилися робити різні веселі штучки.

Кицикові так закортіло швидше потрапити до цирку, що він забув про свою хвору лапу, муркотів від нетерплячки і ставив безліч дурних запитань.

Біля цирку він спитав:

– А як же ми пройдемо, коли в нас нема квитків?

– І не треба, – відповів я. – Ми пройдемо там, де проходять всі дресировані звірі й артисти.

– А якщо мене не пустять?

– Скажеш, що ти зі мною. Головне, мовчи про хвору лапу, бо циркових артистів з хворими лапами не буває… Ну як, болить ще твоя лапа?

– Ні, ні, вже давно не болить! – запевнив мене Кицик.

– Тоді, будь ласка, зніми її з моєї спини.

– У-у, негідниця! – забурчав Кицик. – Це вона сама весь час на твою спину лізе!..

Коли ми підійшли до службового входу, двері широко розчинилися і якась тітонька вимела на вулицю сміття.

– Ось бачиш, – сказав я Кицикові, – нас уже зустрічають: двері одчинили й доріжку підмели!

І зразу ж у цирку пролунав дзвінок. Ми прошмигнули всередину і потрапили у велике приміщення. Народу було повнісінько.

– Жодного вільного місця! – сумно зітхнув Кицик.

– А он, бачиш, балкончик з оксамитовими бильцями, – сказав я, – порожній, отже, для нас приготований.

Ми швидко залізли на балкончик і посідали на м’які оксамитові бильця. Усі одразу почали дивитися в наш бік. Згодом я зрозумів, у чім річ. Це була директорська ложа, і глядачі, напевне, вирішили, що я і є директор цирку.

«Ну й нехай собі, – подумав я, – тепер хоч не виженуть».

Видно, тут саме на нас і чекали, бо тільки-но ми сіли, як загриміла музика і на арену вийшли артисти.

Перша частина програми нам із Кициком не дуже сподобалася. Клоуни весь час лупцювали один одного бамбуковими палицями і горлали на весь цирк. Кицик одно тільки – заплющував очі й тремтів.

– Що з тобою? – питав я його.

– Д-д-дивись, Мицику, – затинаючись, казав він, – ці клоуни один з одного вибивають пилюку. Скоро й до нас доберуться.

Я його заспокоїв і пояснив, що це вони вибивають не пилюку, а сміх із глядачів.

І справді: що дужче клоуни гамселили один одного палицями, то голосніше реготали глядачі.

Але найцікавіше було в другій частині.

Найцікавіше

У другій частині виступала приборкувачка левів і тигрів тітонька Батіжкова. Спочатку на арені побудували велику клітку. За нею обабіч поставили дядечок із золотими чайниками на голові і з товстими гумовими шлангами в руках.

Коли все було готове, до клітки вбігли шість левів і п’ять тигрів. А потім до них випустили приборкувачку. Вона стала ляскати батогами і кланятися, а леви й тигри гарчали від задоволення.

– Знаєш, – сказав я Кицикові, – ці великі коти дуже подібні до тебе. Вони часом не твої родичі?

– Мої! Я навіть розумію, про що вони гарчать.

– Еге ж, – сказав я, – добре було б, якби серед них виявився твій рідний дядечко або тітонька. Тоді б нам легше було влаштуватися тут на роботу.

Але Кицик не встиг відповісти, бо почалося приборкування. Від усього, що відбувалося в клітці, аж дух захоплювало. Кицик не відводив очей від своїх родичів і весь час муркотів:

– Диви, диви, які вони дужі, леви й тигри.

А я йому казав:

– Зате тітонька Батіжкова дуже розумна: вона робить усе, що побажають ці леви й тигри.

– А що вони пожирають? – ласо облизнувшись, спитав Кицик.

– Не «пожирають», а «побажають»! – розтлумачив я йому. – Тобі все їжа ввижається. Затям собі: тут не кухня і не буфет, а цирк!.. А тітонька Батіжкова тому розумна, що виконує все, чого від неї хочуть леви й тигри. Схочуть сісти на тумбочки – вона їм тумбочки підставляє. Схочуть по дошці пройтися – вона їм дошку кладе, схочуть крізь кільце стрибнути – вона кільце тримає. Я так думаю, що вона сама теж і по дошці ходити вміє, і крізь кільце стрибати, але сьогодні цього просто не показують: у програмі нема.

– Ти маєш рацію, – погодився Кицик, – вона робить усе, що їм до вподоби: і шматочки м’яса дає, і навіть за вухом чухає. Це дуже приємно. Я теж люблю, коли мене за вухом чухають…

Потім він сказав:

– Шкода, що в них тільки одна розумна приборкувачка. Якби на кожного сильного звіра було по одному розумному приборкувачу, то й м’ясо частіше давали б, і за вухами частіше чухали б. І чого ж воно так мало приборкувачів?

Я подумав і сказав йому:

– Це, мабуть, тому, що сильних дуже багато, а розумних мало.

Раптом Кицик аж затремтів і запищав від захвату:

– Ой, диви, диви, що вони роблять!

У цирку стало дуже тихо, і всі глядачі повитягали шиї, аби краще розгледіти, що коїться на арені.

А коїлося ось що.

Тітонька Батіжкова підійшла до найбільшого тигра, помацала шерсть, відкрила йому пащу і стала засувати в неї свою голову.

– Як ти гадаєш, – прошепотів Кицик, – навіщо вона це робить?

– Як навіщо? – здивувався я з необізнаності Кицика. – Вона приміряє на себе цього тигра. Жінки люблять усе приміряти, особливо, коли це хутро. Тільки я, на місці тигра, не став би брати до рота її голову, а зажадав би голову голландського сиру. Це значно приємніше.

Тут я відчув, що мене нібито за вуха тягнуть на арену, і сказав Кицикові:

– Слухай, а тобі не кортить трішечки приборкатися?

– Кортить, – промуркотів Кицик і став щось мимрити з приводу сильних родичів, яким не сподобається, коли він полізе без запрошення до них у клітку.

– Гаразд, – сказав я, – якщо ти боїшся, то сьогодні тільки дивись, а вже наступного разу підеш зо мною. – І я побіг на арену.