Зранку Буцик із Бурмосиком заходилися зміцнювати хату. Вони поставили на двері здоровенний засув і набили по грубезній дошці на вікна ізсередини. Тепер у вікно могла пролізти хіба що Люська. Потім вистругали три довгі списи і прикріпили на кінці по гострому цвяху.
– Якщо вони нападуть на нас знову, будемо захищатися, – мовив Буцик. – А як тільки скосимо сіно, рушимо шукати Люсьчину маму. Згода?
– А що я робитиму в цей час? – спитало зайча.
– Ти можеш ходити з нами.
– Але ж я не вмію косити.
– Тоді гребтимеш.
– Я, мабуть, не навчуся. Це так складно, – відповіла, позіхаючи, Люська.
– Зрештою, ти можеш складати сіно в копички, – запропонував Буцик.
– Знаєте, я придумала, – сказала Люська. – Не всім же заготовляти сіно. Комусь треба лишатись і на господарстві. Хай це буду я.
– Що ж, думка хороша, – погодився Буцик. – То ми пішли: діло не жде. А ти не виходь із хати. Так буде безпечніше.
– Та ті бандюги сюди вже не поткнуться, – зухвало запевнило зайча. – А як спробують, то я їм оцим списом добряче шкури попроколюю.
– У цьому я, звичайно, певен, – сказав Буцик, – тільки ти вже краще не виходь за двері.
І вони з Бурмосиком пішли.
Деякий час Люська тинялася по хаті, трохи посиділа на лаві, затим дістала своє дзеркальце і довго чепурилась. За тином весело шуміли дерева, перемовлялися пташки, м’яка трава рясніла квітами, і нараз Люська відчула, що їй сумно.
«Так мені й сидіти цілий день у хаті? – подумала вона. – Піду хоч віночок сплету…»
Розміркувавши так, зайча вхопило свій спис і югнуло на луг, аж вітер засвистів.
Коли друзі повернулися під вечір з косовиці, Люська у віночку з лугових квітів і в намисті з ожини сиділа за столом, дивилася в своє люстерко й виспівувала на весь голос:
- Бо моя врода
- То є чистая вода,
- То є бистрая вода
- Синіх гір.
– У пісні трохи не так, – поправив її з порога Бурмосик. – «Бо твоя врода».
– Ой, здрастуйте! – підхопилася Люська. – Я знаю, але «моя врода» мені більше подобається. Ну як, схожа я на королеву?
– Чиста королева, – погодився Бурмосик, зазираючи в піч. Але даремно шукав він якогось чавунця з варивом. У печі навіть не топилося.
– Чиста тобі королева, – повторив він уже не так бадьоро й зітхнув. – А їсти хочеться!
– І мені вже хочеться, – радо підтримало зайча, не одриваючи погляду од дзеркальця. – Насилу вас дочекалась.
– А що ж їсти? – запитав Бурмосик.
– Справді що? – й собі поцікавилась Люська.
– Нічого ж немає!
– Дійсно. Немає.
– І ніхто за всенький день не здогадався зготувати хоч що-небудь? – подав голос Буцик.
– А хто ж міг зготувати, – здивувалася Люська, – коли в хаті нікого не було? Ви косили, а я рвала квіточки. Правда ж гарні? А ми сьогодні будемо читати?
– Щось на голодний шлунок не дуже хочеться, – відповів Буцик.
З’ївши по скибці хліба з чаєм, друзі лягли спати, сподіваючись, що хоч завтра матимуть кращу вечерю.
Але назавтра їх чекало те саме.
Ще здалеку, повертаючись додому, косарі почули життєрадісний спів:
- Бо моя врода
- То є чистая вода…
Цього разу на голові в «королеви» красувався віночок волошок, але їжею в хатині й не пахло.
– Ой, гляди, – сказав голодний Бурмосик. – З неробами часом трапляються усякі неприємності.
– Так неробам і треба! – озвалась Люська. – А нам із вами чого боятися, крім вовка й лева, звичайно. Адже ми завжди при ділі. Правда, мені гарно в цій короні? – спитала Люська. – Чомусь ви не раді…
– Раді-раді, – озвався Бурмосик. – Навіть дуже, – й заходився розтоплювати піч.
– Ти сказав би їй що-небудь, – говорив Буцикові Бурмосик, коли вони вкладалися спати. – Хай хоч трохи нам допомагає…
– Та якось незручно. Все-таки наша гостя. Бідна дівчинка! Вона так натерпілася через того лева. Хай мине день-другий.
Та минуло кілька днів, а по зайчаті не видно було, щоб воно дуже журилося. До роботи Люська й не думала братися.
Тоді вночі, як усі поснули, Бурмосик поліз на горище, де в скриньці в нього лежали всякі дуже потрібні речі – гайки, шурупи, цвяхи, мотки дроту, – і видобув із тієї скриньки шматочок кривого дзеркала. Цей шматок подарував йому минулого літа директор заїжджого цирку за те, що Бурмосик допомагав розставляти стільці. Саме в останній день, коли артисти пакувалися в дорогу, одне велике криве дзеркало з кімнати сміху розбилося.
Навшпиньки Бурмосик прокрався до Люсьчиної кімнати, узяв зі столу її люстерко і, притуливши до того уламка, провів чотири рази склорізом. Ще мить – і він уже тримав два невеличкі, однакові за розміром дзеркальця. Але одне було правдиве, а друге – криве, хоча на вигляд вони нічим не відрізнялися.
Залишивши на столі криве дзеркальце, Буцик сховав Люсьчине і ліг спати.
Лише місяць, що зазирав у вікно, бачив те. Але місяць, як відомо, бачить усе, що діється вночі, а говорити не вміє.
Прокинувшись, як завжди, о тій порі, коли тіні од сонця найкоротші, Люська полежала ще трошки, вирішуючи, з яких квітів вона сьогодні сплете віночок, тоді скочила з ліжка, наспівуючи, сягнула по дзеркальце й заглянула в нього. Але що це? Замість її, Люсьчиних, великих очей на неї дивилися манюсінькі свинячі очка, а під ними висіли щоки-пампушки. Її акуратненький ротик тепер роззявлявся до самих вух, здоровенна голова трималась на шийці-сірнику. То була якась потвора!
Затремтівши від жаху, Люська випустила дзеркальце з рук. Вона обмацала свою мордочку, шию, вуха – на дотик усе здавалося таким, як було, але, поглянувши в дзеркальце знов, Люська зрозуміла, що вся її врода кудись щезла.
Опустивши голову на лапки, зайча гірко заридало. «Вже не співати мені так весело, – думало воно, – не вистрибувати на одній ніжці, не плести віночків – навіщо вони тепер! А як я з’явлюсь на очі Буцикові та Бурмосикові?
Вони мене тепер не любитимуть. І мама не впізнає свою доньку. Мало того – всі сміятимуться з мене. – І раптом згадала натяк Бурмосика на те, що з неробами трапляються усякі неприємності. – А я ж труджуся цілісінькими днями… Цілісінькими днями…»
І тут Люська спохватилася, що ніхто за її життя не називав ще цілоденні гуляння, співи й збирання квітів – роботою. Вражена своїм відкриттям, вона ще довго сиділа на лаві. Підвелась, обмотала голову рушником і знову сіла. Тоді схопилась на рівні ноги, внесла дров, розтопила піч. Люська не вміла готувати, але не раз бачила, як це робила її матуся.
* * *
Смерком на стежці, що вела до хатки, з’явилися дві постаті. Одна несла лопату, друга – моток мотузка й сокиру.
– А вони точно тут ходять? – почувся левів голос.
– Аякже! Три дні вистежував! – відповів йому з темряви Вовк. – Дівчисько все по лісу тинялося: назбирає, знаєш, квітів цілий оберемок, вмостить на маківці та й ходить собі, у дзеркальце милується. Якби ж то не опіки, я її враз би схопив. А то сам знаєш: півтора тижня лежав, рани вигоював. Хіба тепер прудко побіжиш? Раз зовсім близько од мене була – я по-пластунськи підкрався ззаду, а тут вона, як на зло, своє дзеркальце витягла і ненароком сонячного зайчика мені просто в очі. Налетів зосліпу на мурашник, та і зараз ще покусаний увесь. Отож і кажу: дівчисько все по лісу тинялося, а це з двору не потикається. Обмотало голову рушником і вчора цілий день город пололо.
– Ну й дурний, – озвався Толябун. – Хитрістю треба брати. От вони, скажімо, цією дорогою ходять, а я їм пастку і влаштую. Зайча, кажеш, у дзеркальце задивляється? От навколо нього й крутитися треба. Слабке місце шукать. Не в хату лізти напролом, а зробити так, щоб само з хати виткнулось. Зрозумів? Е-ех, щось не видно живності у твоєму лісі, – бурчав лев. – Куди вона вся поділася?
– Зачаїлись усі, не розумієш хіба? Ревеш, як навіжений. Казав же тобі, щоб не галасав. Не слухаєш. Ото й позалазили всі в нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?
– Бояться, значить, – зрадів лев. – Чують героїв. Спершу цих трьох з’їмо, тоді решту, а потім до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Гиги! А то вже скучили по мені, мабуть, любі звіряточка. Ой! Все тіло болить після того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба – лампою швиргатися. Стій! Отут, здається, підходяще місце!
Лев увігнав лопату в землю.
– Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, – вів далі. – Вирубай-но поки ломаку, чи що.
Сокира загупала по деревині.
Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.
– Готово! – підскочив Вовк.
– Добре! Ану, давай разом потягнемо.
Дубок хитнувся й похиливсь.
– Досить! – командував лев. – Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут – ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.
І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:
- З доброї моєї ласки
- Не минуть нікому пастки!
Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил. Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.
– Рубай! Рубай мотуз! – репетував лев. – Чого ти стоїш?
Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.
– Зовсім нова мотузка, – мовив із жалем. – Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?
– Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!
Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.
– Хух, – відсапнув він. – Оце так! Мало не затягло!
– А мотузка ж яка, – зітхнув Вовк. – Золото, а не мотузка, ціни їй не було.
– У-у, довбешка твоя порожня! – визвірився на нього лев. – Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!
– Ще й по нову… – скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.
Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. «Стріну дорогою, – подумав. – А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»
А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.
Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.
А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.
Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: у рясному гіллі висіло щось дуже велике. «Ого, – подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), – вони там, здається, обоє. Оце пощастило». Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті.
«Це ж він од висіння посинів, – міркував Толябун, тягнучи мотуз. – Невже задушило?» – І коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.
– Вовчику, ти живий? – спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.
У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.
– Ну як тобі, легше? – питав лев Вовка.
– Та наче одпустило трохи, – відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. – Та ще й нежить підхопив – цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав – настала моя годинонька.
– Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!
– Ох, ситий я вже тими подвигами, – простогнав Вовк. – Казав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?
– Це вже справа честі, – похмуро відказав Толябун. – Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, в Афф…
– Ой-йой! – зойкнув раптом Вовк.
– Що таке? – сполошився лев.
– А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов’яне все.
– Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.
– Нє, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.
– А ти що, темряви боїшся? – зареготав лев.
– Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.
– Болотяника? Це ж хто такий? – зацікавився Толябун.
– Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?
– Ні.
– Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.
– Ану-ну, – підохотив його лев.
Вовк відкашлявся:
– У нашому лісі, отамо, – махнув лапою, – лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я гуди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.
Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, – звідти, де в тумані бовваніють дерева, – пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім – хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.
Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» – а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна… Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше – якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.
– А може, то марсіянин, га? – несміливо поспитав Толябун. – А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?
– Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!
– Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?
– Аякже! – гордо мовив Вовк. – Аж дві!
Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:
– О!
– Ти бач! – здивувався лев. – Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, – сказав, ледве глянувши на заголовки. – «Їстівні гриби» і «Читанка» для першого класу. Годі було від тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно – ти ж травоїдний, – а «Читанка» навіщо?
– Ге-ге, – засміявся Вовк. – Відібрав в якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.
– Зрозуміло, академіку! Слухай, – зблиснули раптом левові очі. – Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?
– Усі, усі.
– І бояться його?
– Ще й як.
– Ідея! – гукнув лев і вискочив надвір.
Ухопив простирадло, що сушилося на жердині, обмотався ним і з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з’явилась на порозі, як Вовк заревів.
– Болотяник! Рятуйся! – і метнувся у двері.
– Стій! Ти що, здурів? Це ж я! – вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.
– Ху! Ну й налякав! – одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. – Аж душа в п’ятах.
– Якщо вже ти так налякався, – радів лев, – то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!
– То ти хочеш… – почав був Вовк.
– А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду – і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?
– Молодець! – одказав Вовк. – Стратьог!