Крихітка Червона Шапочка

Жила собі колись маленька добра дівчинка, яка любила носити яскраво-червону накидку з яскраво-червоною шапочкою.

Вона вдягала червону шапочку так часто, що зрештою всі стали її називати Крихіткою Червоною Шапочкою.

Крихітка Червона Шапочка мешкала зі своєю матусею на околиці старезного густого лісу.

Якось матуся Червоної Шапочки дала їй горнятко з овочевою юшкою.

– Віднеси це бабусі, – сказала мама. Вона нездужає.

– Тільки не здумай заходити в лісові хащі, – застерегла мати. – Завжди пам’ятай правила поведінки в лісі.

– Не забуду, – пообіцяла Крихітка Червона Шапочка і вирушила лісовою стежкою до бабусі.

Спочатку сяяло сонце і співали пташки. Червона Шапочка весело бігла лісом.

Дівчинка наспівувала якусь пісеньку…

Дорогою вона то нахилялася, щоб зав’язати шнурок на черевичку…

…то зупинялася привітатися з лісорубом.

– Доброго ранку! – гукнула дівчинка.

– І тобі доброго ранку, Крихітко Червона Шапочко, – відповів чоловік.

Тим часом Червона Шапочка заглиблювалася в лісові хащі…

Довкола ставало дедалі темніше.

Зрештою стало так темно, ідо Червона Шапочка не помітила вовка, який чатував на неї під сосною.

А підсліпуватий вовк не вгледів дівчинки…

…Аж раптом Червона Шапочка наступила йому на лапу…

…І впустила кошика вовкові на голову.

– Дивися, куди йдеш! – гаркнув вовк.

– Та ти ж просто посеред стежки всівся, – обурилась дівчинка.

Вона забула друге «Правило поведінки в лісі».

– А що там у тебе в кошику? – у вовка від голоду аж слинки потекли.

– Овочева юшка, – відповіла дівчинка. – Я несу її бабусі.

– Овочі? – скривився вовк. – Яка гидота! Я їх ніколи навіть не торкався. Вовки їдять лише соковите червоне м’ясце.

Вовк уже було замірився проковтнути бідолашну дівчинку. Та раптом у його голові промайнула інша думка.

«Може, вдасться з’їсти і Червону Шапочку, і її бабусю, – подумав сіроманець. – Оце була б смакота!»

– А де живе твоя бабуся? – якомога лагідніше запитав вовк.

– Трохи далі в лісі, треба йти ось по цій стежині, – відповіла дівчинка.

– Може, назбираєш для неї трохи квітів? – запропонував вовк.

І знову Червона Шапочка забула правила. Вона послухала вовка і заходилась збирати квіти обабіч стежини…

А вовк тим часом помчав до бабусиної хатки.

Прибіг та й легенько постукав у двері.

– Хто там? – запитала старенька.

– Твоя внучка, – тоненьким голоском відповів вовк. – Я принесла тобі смачної овочевої юшки.

– Заходь сама, – відповіла бабуся. – Я надто квола, щоб підвестися.

Вовк заскочив до будинку зі страшним гарчанням.

Одним стрибком він перемахнув через усю кімнату…

…І проковтнув бідолашну стареньку.

Потім ліг у бабусине ліжко і став чекати на Крихітку Червону Шапочку. Незабаром у двері постукали.

– Заходь! – гукнув вовк.

Червона Шапочка увійшла.

– Ой, бабусю! – здивувалася дівчинка. – Які в тебе вуха великі!

– Це, щоб краще тебе чути, – відказав вовк.

Червона Шапочка підійшла ще ближче до ліжка.

– Ой, бабусю, а які ж у тебе очі великі! – вигукнула дівчинка.

– А це, щоб краще тебе бачити, – промовив вовк.

– Ой, бабусю, – і далі дивувалась онучка. – Які ж у тебе великі волохаті руки!

– А це, щоб тебе міцніше обійняти, – пояснив вовк.

– Але ж, бабусю, – раптом скрикнула дівчинка, – які в тебе великі гострі зуби!

– Щоб тебе з’їсти, – загарчав вовк.

Він скочив з ліжка і враз проковтнув дівчинку.

Вовк облизався, знову вмостився у ліжку та міцно заснув. Він так голосно хропів, що з лісу його почув лісоруб.

«Ніколи не чув, щоб старенька так голосно хропла, – подумав чоловік. – Піду перевірю, чи не захворіла вона».

– От біда! – остовпів лісоруб, коли зайшов до хатинки і побачив на ліжку звіра. – Вовк з’їв стареньку…

– Та все ж, можливо, її ще можна врятувати!

Чоловік узяв ножиці й хутко розпоров сіроманцеві пузо. Різь-різь: лісоруб побачив яскраву червону шапочку. Різь-різь: з’явилася голівка Крихітки Червоної Шапочки. Розріз за розрізом, усе швидше й швидше… Лісоруб різав доти, поки з черева вигулькнула також і бабуся.

Червона Шапочка хутко вибігла з хати і назбирала каміння. Дівчинка напхала ним вовче черево й зашила. Коли вовк прокинувся, то хотів було вислизнути крізь двері, та каміння страшенно гримотіло в його череві.

– Тепер усі чутимуть, що я підкрадаюся – я так ніколи нікого не вполюю, – заголосив вовк.

– Отож бо й воно! – погодився лісоруб.

– Тепер тобі доведеться їсти овочі, – захихотіла Крихітка Червона Шапочка.

Відтоді вовк харчувався вареною морквою. Більше ніколи він не нападав на людей.

А щодо Крихітки Червоної Шапочки, то вона з того часу не розмовляла з жодним вовком.