Чи треба жаліти дітей і співчувати їм?
Жалість і співчуття до дитини відчувають майже усі дорослі в різних ситуаціях, але чи треба жаліти дітей і співчувати їм? “Звичайно, треба, адже вони такі маленькі і беззахисні”, – вигукне багато хто з батьків. Але не усе так однозначно. Чомусь багато людей об’єднують ці поняття – жалість і співчуття. Але ці поняття – далеко не синоніми. Це різні за своєю суттю почуття. Зокрема жалість і співчуття до дитини.
Жалість і співчуття до дитини – це не одне і те ж
Дійсно, це різні почуття, які викликають різні емоції в тій людині, на яку вони спрямовані. Як би різко це не звучало, але жалість – це, у більшості випадків, негативне почуття. А от співчуття – позитивне. Давайте, згадаємо, такий принизливий вираз: “Ти просто жалюгідний”. Цей вираз принижує того, на кого він спрямований, з цим навряд чи хтось сперечатиметься.
Жалюгідна та людина, яку шкода. Тобто якщо нам шкода дитину, значить, вона жалюгідна для нас. Погодьтеся, ми не хочемо мати на увазі цей вираз, коли жаліємо свою дитину. Але вона сприймає це саме так. Раз мама, тато її жаліють, значить, вона починає жаліти сама себе і приймає це почуття батьків.
Жалість, яку ми приймаємо від інших людей, робить нас слабкими і уразливими, а дітей – тим більше. Дитина, яку батьки жаліють дуже часто, звикає до цього і намагається викликати це почуття в інших людей стосовно себе. І треба перешкоджати розвитку такої поведінки в дитини. Адже погодьтеся, вередлива дитина-скиглій, яка постійно намагається розжалобити інших людей, – це не те, що ми прагнули виховати в дитині. Крім того, ставши дорослою, така дитина стає дуже уразливою для різних неврозів, депресій та інших психічних розладів.
Чому батьки жаліють дитину?
Особливе почуття жалості розвинене в жінок. І це цілком логічно, адже дівчаток часто балують і жаліють батьки. Частіше, ніж хлопчиків. І зростаючи, вони вже самі починають генерувати в собі ці риси і проектувати їх на свою дитину. Виходить замкнуте коло, яке просто необхідно розірвати.
Коли в дитини стається якась неприємність, ми вважаємо необхідним її пожаліти, і, тим самим, даємо їй відчути, яка вона слабка і ранима. Здавалося б, адже вона ще маленька, як вона впорається з цим. Ми вважаємо, що своєю жалістю ми виконуємо свій батьківський обов’язок. Від цього наша жалість і прагнення захистити малюка від неприємностей, а якщо вони, все-таки, сталися з ним, то оточити увагою, ласкою, і жаліти, жаліти, жаліти.
Чому не треба жаліти своїх дітей
Жалість розвиває в дитині почуття власної безпорадності і бажання сховатися від труднощів “під крилом” у батьків. Адже це простіше, ніж долати ці труднощі самому. Тому до жалості діти дуже швидко звикають, стаючи розпещеними дітьми. Коли така дитина потрапляє в складну ситуацію, у неї опускаються руки, вона перестає діяти і нездатна адекватно реагувати на ситуацію, що склалася. Адже вихід вона знайшла для себе один – шукати захисту “під крилом” у батьків. Якщо це зробити неможливо – то вона залишається безпорадною і самостійно впоратися з труднощами не в змозі.
Розглянемо такий приклад. Семирічна Таня дуже важко хворіла, перенесла операцію і перебувала на лікуванні в лікарні. Лікарі і медсестри налаштовували її на одужання, розмовляли з нею, переконували її, що вона молодець, вона дівчинка сильна, і в неї чудово виходить справлятися з хворобою. Дівчинка повільно, але вірно видужувала, її стан покращувався. Таня вже почала вставати з ліжка, виконувати якісь дії. Незабаром стала виходити гуляти на вулицю.
Нарешті, настав день, коли дівчинку виписали з лікарні і відправили доліковуватися додому. Удома її вже чекала схвильована мама, стурбована станом Тані. Вона впевнена, що дівчинка дуже слабка і нічого не може, і оточила дитину такою гіперопікою, що чергувала біля її ліжка, усе робила за неї, виконувала будь-які її прохання. Жінка вважала, що її роль, як матері в сім’ї, забезпечити дочку увагою і усім необхідним.
Дівчинка незабаром відчула, що “бути безпорадною” не так вже і погано. Мама її жаліє, мама усе для неї робить. І дівчинка швидко до цього звикла і ставала усе більш вимогливою до себе. Мама сильно втомлювалася, це бачив і її чоловік, голова сім’ї. Із цього приводу в нього з матір’ю траплялися сімейні конфлікти. Чоловік не проявив подібної жалості, яку мама надавала Тані.
Дівчинка постійно лежала, нічого не робила, постійно щось вимагала від матері і сильно її вимотала. В один день між ними сталася сімейна сварка. Тоді Таня заплакала і сказала матері: “Я так сильно хворію, мені навіть ворушитися важко, а ти не хочеш нічого для мене робити”. Через день мама розкаялася у своїй поведінці і нестриманості.
Незабаром стан Тані через малоактивний спосіб життя і песимістичний настрій почав погіршуватися. Лікарі, обстеживши її, заявили, що їй потрібне стаціонарне лікування. І лікування вона проходитиме без присутності матері. Природно, мама спробувала чинитиме опір, але ситуацію врятував батько Тані, який наполіг на госпіталізації дочки.
У лікарні лікарі знову почали “піднімати” на ноги Таню. У цій сім’ї чоловік належним чином виконав роль батька у вихованні дитини. Хоча це потрібно було зробити ще раніше. Тоді б не довелося повторно госпіталізувати дочку.
Жаліти або співчувати дитині?
Можна порекомендувати батькам одну просту пораду: “Не шкодуйте часу на дитину, але не витрачайте цей час на жалість”. Жаліти дитину треба якомога менше, в ідеалі повністю замінити жалість співчуттям. Співчуття – риса позитивна. Співчуваючі батьки допоможуть здолати труднощі дитині, але не зроблять це за неї. Вони дадуть зрозуміти дитині, що вона сильна і впорається, але не дадуть їй відчути себе слабкою і безпорадною.
Хороші батьки – це не ті, хто постійно голосять над дитиною: “Ой, малесенький, яка біда трапилася, йди, швидше, ми тебе пожаліємо”, а які скажуть: “Насправді страшного нічого немає. Ми тобі допоможемо, давай разом подумаємо, як тобі діяти, щоб вирішити цю ситуацію”. Хороші батьки – це ті, які завжди прийдуть на допомогу дитині. Саме прийдуть на допомогу, допоможуть і словом і ділом, а не стануть випліскувати свою жалість на дитину, примушуючи її тим самим відчути себе ще гіршою і нещаснішою. Адже, як відомо, сльозами горю не допоможеш.
Автор: Наталя Дейнека