Виходжу з крамниці, а охоронець і каже:
– Обережніше, він кусається.
Я роззирнувся довкола. Він сидів боком коло самих дверей і збирався кусатись. І вираз морди в нього був злий і презирливий. Він хотів сказати: «Мені холодно, боляче, хочеться їсти, а ви всі – отрута!»
Він зовсім нещодавно народився. І він був дуже негарним цуценям.
Мені потім багато хто казав: «Ну треба ж так, щоб щеня таке бридке було! Голова велика, шерсть рідка, вуха теліпаються, черево роздуте – і відразу видно з морди, що зле та недовірливе! Навіщо таку гидоту додому брати?» А потім він виріс, живіт у нього боліти перестав, тому що їв він тепер смачно і правильно, фігура стала спортивна й сухорлява, чорно-руда шуба з пишним вовчим коміром заблищала – і всі почали питати: «Це у вас породиста вівчарка? Який чудовий! Дивовижний красень». Стало помітно, що схожий на німецьку вівчарку, гарну, здорову й сильну. Тепер.
А я відразу побачив, що Марк – чудовий пес. Та вони й усі такі. Просто деякі змалечку гарненькі, а цей поневірявся, голодував, хворів і страшенно на всіх лютився.
Якщо ти живеш на смітнику – фотографуватися для глянцевих листівок тебе не запросять.
Але очі в нього були чудові, розумні й сміливі; з очей легко здогадатися, що й серце теж сміливе. І він на мене миттю вишкірився: «Я тебе вкушу!»
Я нахилився до нього і сказав:
– Будьмо знайомі! Підеш до мене жити?
Здивувався Марк неймовірно, навіть гарчати припинив. Я дав йому понюхати руку. Він одразу ж її гамкнув, клацнув зубами за сантиметр від пальців: «Багато вас тут таких. Я гордий».
Тоді я присів навпочіпки. Зараз, думаю, спробує за ніс укусити, не інакше – тоді додому не візьму. А він потягнувся й лизнув. Притулився боком до мого коліна погрітися: «Гаразд. Вірю».
Марк був дуже холодний, йому хотілося підібгати під себе всі лапи відразу – стояв січень, а в нього на животі крізь ріденьку шерстку просвічувала рожева шкіра. Я закутав Марка в куртку й узяв в оберемок – він і не заперечував.
Додому ми поїхали автобусом. Відтоді Марк дуже любить автобуси. Побачить – і відразу дивиться на мене знизу вгору питально: «Їдемо кататися, так? Цей теж додому їде?» І сидить на задньому майданчику, на кожній зупинці визирає у двері: чекає, коли приїдемо.
Самому погано, особливо коли ти малий. Якщо хтось хоче бути з тобою, він справжній друг. Марк вирішив дружити зі мною, але декому з людей так і не пробачив.
Мені казали:
– Він нервовий, злий… Кидатиметься на всіх. Укусить кого-небудь, що робитимеш?
Люди часто несправедливі. Марк знає, що кусатися – дуже погано. Коли кусаєшся, робиш боляче. За давньою звичкою йому іноді дуже хочеться брати зубами. Він обережно щипає за палець або бере в пащу долоню й жує. Тоді варто сказати:
– Невже ти кусаєшся, Марку? Не може бути!
І йому стає соромно, він коротко скавчить, позіхає, мружиться й відвертається: «Це не я. Я випадково».
Надворі він страшенно не любить п’яних людей і гучноголосих сварливих тіток. Настовбурчує шерсть на хребті, гарчить, показує зуби – хоче обгавкати. Я кажу:
– Марку, не звертай уваги, вони підуть, облиш. Ти ж хороший пес.
А він пирхає: «Терпіти не можу таких!»
Можливо, схожі люди кричали на нього, коли він був малий і самотній? Або кривдили?
Марк проходить повз п’яного, настовбурчившись і зневажливо шкірячись. Йому хочеться бути інтелігентним і гордим.
Сюсюкання він ненавидить. Подачками гребує. Якщо чужий простягне ковбасу або цукерку, Марк дуже страшно гарчить: «Та невже! А коли я мерзнув і голодував, ви так само сюсюкали й простягали свої дурні цукерки?! Дякую, я ситий!»
Тільки в близьких друзів він суто із ввічливості бере частування, відносить убік і там залишає. Повз шматок, що валяється на землі, Марк проходить, не повернувши носа й пишаючись собою: «Я більше не смітникар!»
Але так красиво не завжди виходить.
Білий боксер із будинку навпроти морщиться й гавкає: «Ти, дворняго, боїшся, мабуть?!» І Марк не може стерпіти, щоб не відповісти: «Від такого чую, мордо в складку! Хто тебе боїться?! Та я тебе порву!» Той боксер минулого разу прокусив Маркові вухо, а Марк його вкусив за шию – і так вони й не вирішили, хто у дворі найстрашніший.
– Марку, – кажу я, – як тобі не соромно? Поводишся, мов хуліган.
Пес ніяковіє, відвертається, чхає: «Нехай перший не лізе…»
Марк любить гратися, але, якщо хтось хоче битися, ніколи не поступається й не показує черево. Зі своїм найкращим другом Зігфрідом, чорною німецькою вівчаркою, вони відпрацьовують прийоми бою: Марк навчив Зігфріда робити підніжки й штовхати плечем, а Зігфрід навчив Марка хапати за карк і валити на землю. Гра в них – мов заняття в спортивному гуртку: один показує, другий повторює, по черзі. Марк повертається із прогулянки веселий, метляючи хвостом: «А тепер ми покажемо цьому боксерові!» Сподіваюся, що ми з цим боксером більше не зустрінемося, тепер ми ходимо гуляти за будинок.
Марк перебуває в злагоді з собаками, але коти й кішки його просто зачаровують.
Киці аж ніяк не сподобалося, коли Марк оселився поряд із нею. Вона собак не любить: величезні ж бо звірюки, з отакими зубиськами! Раптом таки вкусить, хто ж його знає! Тому від самого початку вирішила показати, хто господар: коли цуценя безцеремонно й радісно полізло її обнюхувати, дряпнула його кігтями в ніс і висловила чимало неприємного. І потім, сидячи на шафі, сичала згори: «Ти пес і годі! На диван тобі не можна! На шафу лазити не вмієш! І тільки спробуй сунути носа в мою миску!»
Марк ніс облизав, зітхнув, але ставитися до кішки гірше не став.
Коли Киця спить, він навшпиньках підкрадається, щоб її понюхати. З її миски не їсть. Усією душею співчуває, коли в Киці починається романтичний березневий настрій.
У такі моменти Киця добросерда й балакуча. У такому настрої вона виводить довгі рулади низьким джазовим голосом, і Марк, здається, чує в них скарги на життя, на самотність і брак гідних пригод. Зі співчуття до Киці він вилизує її з голови до ніг. Вона похоплюється: «Фе, бридкий лизун!» І йде чиститися на шафу.
Марк надзвичайно сентиментальний і співчутливий. Від своїх родичів – німецьких вівчарок – він успадкував вічну тривогу й неспокій. Уночі встає подивитися, чи все гаразд із хазяїном. Будить – тик мокрим носом в око: «Спиш чи що? Ну тоді і я пішов спати». Якщо в когось поряд голова болить або ще з чимось недобре, жаліє і співчуває.
Моя приятелька, в якої підріс малюк, подарувала Маркові кілька гумових звіряток для гри. Узагалі він гумових іграшок не любить, хіба тільки приносити, коли кинуть. Він полюбляє пластикові пляшки з-під лимонаду, пробки в них відкручує. Але однією іграшкою дуже зацікавився.
Жовтий гумовий ведмедик із синім бантиком. Натискаєш на нього – пищить тоненько й жалібно, як живе кошеня: «Пі-і-і!» – довго так. Марк це почув, відібрав у мене ведмедика, відніс до себе на місце, дуже обережно, не стискаючи, і взявся вилизувати. А ведмедик більше не пищить і взагалі неживий.
Тепер Марк знає, що цей ведмідь несправжній, іграшка. Та все одно, якщо хто-небудь натисне йому на живіт, Марк підбіжить, забере, віднесе й сховає: «Ну не пищи – жаль, на нерви діє!».
Ніколи він не скривдив жодної маленької істоти. Зовсім не має мисливського інстинкту. Вартувати, охороняти, захищати, боротися з великим і сильним – то інша річ, але хапати, кусати маленьке й живе – у жодному разі. Забіяка глибоко, проникливо добрий до слабших.
У Марка шляхетний собачий характер. Чим дворняга гірший від породистого пса? На виставку не візьмуть? Але ж друзів заводять не для цього…