Розмови

Загалом звірі говорити не вміють. І тому багато хто думає, наче їм бракує розуму. Мовляв, людина на планеті Земля – найголовніша, бо в неї є мова, а звірі – безсловесні, безглузді істоти. Гавкають, нявкають, рикають, а чому – хтозна. Може, просто так. Тому що нерозумні.

Насправді – нічого подібного.

Говорити словами, вголос,– цього, звичайно, звірі не можуть. Це багато птахів можуть робити: папуги, наприклад, або ворони. І не просто «дур-рень», а до діла, тому що розумні та спостережливі. Якщо папузі корм сипати й примовляти: «Насіння, насіння», – він важливе слово «насіння» дарма кричати не стане, а тільки коли зголодніє. Та й загалом із порядним папугою розмовляти можна, і він багато може про людину сказати, часом так, що людина не сильно зрадіє.

Але птахам із дзьобами пощастило. Шикарно влаштовані: не тільки слова, а й ще багато чого можна запам’ятати та відтворити. Знав я пару папуг-амазонів, які вміли рипіти, мов ті двері, дзвеніти будильником, гавкати, як сусідський пес, а крім того, цвірінькали, ніби горобці. Неабиякі були птахи, правда ж? Після такого вивчити людські слова – дурниця. У котів і собак таких можливостей немає. Щоправда, жила, за вірогідними джерелами, колись у місті Пітері сіамська кішка, яка, підбігаючи до холодильника, голосно кричала: «Мені! Мені!» Потім у тієї кішки завелися кошенята, і вона почала прохати їжу: «Нам! Нам!» І я це «Нам!» чув на власні вуха. Але це рідкісний випадок, можна навіть сказати, дивовижний – навіть дивніший, ніж пес, який говорив слово «мама».

У мене звірі з такими здібностями ніколи не жили. А звичайні – вони не з балакучих. Та байдуже: розумний звір і так може дуже й дуже багато пояснити. Зрештою, на світі є люди, які не можуть говорити: вони показують усе жестами – й інші чудово їх розуміють.

От, скажімо, Марк – рудий дворняга. Дворняги – вони взагалі надзвичайно кмітливі, а Марк ще й на вівчарку трохи схожий. У нього розуму на трьох. І розмовляти жестами, як усі, хто слова вимовляти не може, він навчився ще в дитинстві.

Спочатку він свистів. Ну, як усі цуценята посвистують, коли чогось хочуть або нетерпеливляться. І йому казали:

– Марку, не свисти, а поясни зрозуміло.

І він поступово навчився пояснювати зрозуміло.

«Ходімо гуляти»,– усе ясно. «Взувай черевики, одягай оцю куртку… Та не цю, у цій ти на роботу ходиш, туди собак не беруть. Повідець бери. Ось він. Нашийник надівай на мене», – покаже носом, попряде вухами, підставить шию, лизне, якщо правильно зрозуміли.

Найвищий клас – це коли хочеться, щоб пригостили чимось смачним. Тут Марк стає виразним, немов артист у кіно. Дохідливо показує: без отієї ковбаси він просто тут і зараз змарніє й помре від горя та голоду. А шматочок хліба його не врятує. І собачий сухар не врятує. Врятує тільки ковбаса, і то найкраще – геть уся, яка є, бо одного шматочка може й не вистачити. Якщо йому в цей час сказати: «Як тобі не соромно, Марку, ти ж бо щойно миску вівсянки з фаршем ум’яв?» – пес засоромиться носом і вусами з жахливою силою. І покаже, що вівсянка – сама собою, а ковбаса – сама собою. І взагалі, ковбаса – шкідлива речовина, погано діє на нещасний собачий нюх і прямо-таки змушує жебрати й поводитися недобре.

Марк знає три мови: собачу, котячу й людську. Собачу він від народження знав, людську поступово вивчив, а третю, котячу, – так-сяк опанував, хоча розуміння має. Загалом Марк може розмовляти з ким завгодно їхньою мовою; у людей це зветься «поліглот».

А от Тимочку, сіру кішку з рудим кантиком на комірі та яскраво-рудою плямою на пузику, ніхто чужих мов не вчив – вона сама, тільки-но оселилася в мене, усіх узялася вчити котячої.

Марк кицьок дуже любить і котячу мову вивчає уважно. Коли муркочуть і буцають у щоку – це добрі слова. Коли дивляться вбік і катають кульку або ґудзик – гратися кличуть. А от погані слова, грубі, у котячій мові – це «пс-с-с-са!» і «ф-ф-фир!». Лайка. Якщо вже кішка сказала таке слово, пильнуй носа, а то штрикне в нього пазурами.

Але саме Тимочка говорить ще одне слово: «Їжа». Котячою мовою звучить так: «Нява».

Підходить до холодильника й вимовляє: «Нява! Ня-а-ва!» Дуже дохідливо. Або суне ніс у пакет, принесений із крамниці: «Нява?» Цього слова вона навчила всіх людей удома. Та й справді, щоразу казати «котячий корм» надто довго. Значно простіше:

– Глянь-но, у нас нява лишилася чи докупити, як до магазину піду?

Марк теж знає це слово. От, скажімо, пес зайнятий у кімнаті: гризе пляшку з-під мінералки та пробку з неї відкручує. Кішка крутиться на кухні – там-бо дуже цікаво. А людина тим часом дістає сметану. Сметана – чудова нява, і кішка делікатно натякає, торкається лапкою своєї мисочки, починає вигрібати з-під неї невидиму смітинку… Не можна ж не почастувати, правда?

У миску щедро кладуть сметану. Але в Тимочки маленький ротик, їй не з’їсти стільки одразу. Посмакувавши від душі, кішка ставить хвіст вертикально, у позицію «кошенятко», і дрібними крочками біжить у кімнату, до Марка, лементуючи: «Нява! Нява!» Собаці все ясно, він залишає гру та йде по свою порцію.

Дуже зручно. Якби не котяче запрошення, люди могли б і прогнати з кухні: не плутайся під ногами, і так тісно. Але, якщо Тима пригощає, нечесно гнати. Пес збирає на язик добру половину сметани відразу; кішка, мружачись, спостерігає з табуретки.

Для людей у Тимочки є ще одне важливе слово: «Ай!» Людей вона сварить дуже рідко, але треба ж іноді пояснити, що кішка сердиться! Наприклад, що зараз на руки не хоче. Або що не хоче йти з крісла. Або що треба двері відчинити. І тоді вона тихесенько говорить: «Ай!» Зовсім тихенько. Але, якщо не почути або не взяти до уваги, киця почне сичати й плюватися: «Чемно ж сказала! Не тямиш зовсім?!»

А хтось із гостей ще й скаже: «Та дурниця якась! Коли кішки сердяться, вони сичать!» – і знову тягне руку. А йому знову: «Ай!» І кігтиком – дряп! І вже гість тоді: «Ай!» І потім ми йому мовимо: «Ну що, тепер зрозуміло, чому “ай!”?» Зазвичай тоді вже зрозуміло.

Я це до чого веду: говорити вміють усі. І якщо в тебе є бажання – як в одній старовинній книзі сказано, з гірчичне зерно – почути, що тобі намагаються сказати, то можна зрозуміти кого завгодно. І кішку, і собаку, ба навіть іншу людину.

КІНЕЦЬ