Пригоди Саїда_Невдала подорож

За часів Гаруна аль-Рашида, повелителя Багдада, жив у Бальсорі чоловік на ім’я Бенезар. Грошей, щоб жити спокійно і в достатку, не займаючись торгівлею або якимось іншим ремеслом, йому не бракувало. Тож коли в нього народився син, він не полишив звичного трибу життя. «Навіщо мені в моєму віці торгувати й наживатися, – казав він сусідам, – хіба не для того, щоб залишити моєму синові Саїду на тисячу золотих більше, якщо мені поталанить, а якщо не поталанить, на тисячу менше? Де двоє ситі, там і третій голодним не буває, мовиться в прислів’ї. Головне, щоб син виріс гарним хлопцем, а решта докладеться». Так сказав Бенезар і справдив свою обіцянку. Він і сина не навчив торгівлі чи якого-небудь ремесла. Хіба що батько не забував читати з ним книги мудрості і, пам’ятаючи, що крім ученості й пошани до старості ніщо так не прикрашає хлопця, як тверда рука і мужність, рано навчив його орудувати зброєю, і Саїд скоро уславився серед своїх однолітків і навіть серед старших хлопців як сміливий воїн, а в їзді верхи і плаванні йому не було рівних.

Коли Саїду виповнилося вісімнадцять років, батько послав його до Мекки вклонитися труні пророка і, як велять звичай і заповіт Магомета, справити молитву й урочисті обряди. Перед від’їздом тато покликав його до себе, похвалив за сумирну вдачу, ще раз прочитав напутнє, дав гроші, а потім сказав:

– Ось що я ще скажу тобі, сину мій! Я не дотримуюся забобонів темного люду. Щоправда, я залюбки слухаю розповіді про фей і чарівників, аби якось збавити час, але я далекий від того, щоб, як багато неосвічених людей, вірити, ніби генії або які інші надприродні сили впливають на життя людей. Але твоя мати, – вже дванадцять років, як вона покинула білий світ, – твоя мати вірила в них так само свято, як у Коран. Скажу більше, одного разу вона, суворо заприсягши мене, що я нікому, крім її дитини, не відкрию цієї таємниці, зізналася, що з дня свого народження спілкується з феєю. Я взяв її на глузи, а проте, маю зізнатися, що твоє народження, Саїде, було позначене явищами, що мене вразили. Цілісінький день лив дощ і гримів грім, небо затягнули чорні хмари, і читати, не запаливши світла, було неможливо. О четвертій дня мені передали, що народився хлопчик. Я поквапився в палати твоєї матері, щоб побачити й благословити свого первістка, проте всі її слуги стояли перед дверима і на мої питання відповіли, що нікому невільно входити в кімнату породіллі; Земіра, твоя мати, наказала всім вийти, бо хотіла залишитись сама. Марно стукав я в двері – вони не відчинилися.

Незадоволений, вирішив я зачекати разом з прислужниками, але тут хмари розступилися так раптово, як досі я ще жодного разу не бачив, а найдивовижніше було те, що тільки над милою нашому серцю Бальсорою сяяла небесна блакить, а навколо все затягнули чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавки. Я не відривав очей від неба, тим часом двері в палати моєї дружини відчинились. Я залишив служниць чекати за дверима, а сам увійшов до твоєї матері, щоб запитати, чому вона зачинилася в своїй опочивальні. Коли я увійшов, на мене війнуло таким сильним ароматом троянд, гвоздик і гіацинтів, що я ніби сп’янів. Твоя мати піднесла мені тебе і показала срібну дудочку на тонкому, як шовковинка, золотому ланцюжку, що висіла в тебе на шиї. «Добра жінка, про яку я тобі вже розповідала, була тут, – сказала твоя мати, – ось що вона подарувала твоєму синочкові». «А, так, значить, ця сама відьма розігнала негоду і напоїла твою опочивальню пахощами троянд і гвоздик, – сказав я, недовірливо усміхнувшись. – Могла б піднести хлопчикові щось цінніше за дудочку, – хоч би мішок із золотом, коня або ще щось подібне!» Твоя мати заклинала мене не кепкувати з фей, адже вони запальні, і їм до снаги зробити так, що подарунок на щастя принесе нещастя.

Вона була слаба, тому я не став сперечатися і замовк. Більше про цю дивовижну подію ми жодного разу не згадували, тільки за шість років, коли твоя мати відчула, що, хай вона і молода, проте невдовзі помре, вона дала мені ту дудочку і доручила того дня, коли тобі виповниться двадцять років, віддати її тобі, і нізащо в світі не відпускати тебе з дому бодай на годину раніше цього дня. Вона померла. Ось цей подарунок, – правив далі Бенезар, діставши зі скриньки срібну дудочку на довгому золотому ланцюжку, – тобі зараз тільки вісімнадцять, не двадцять років, але я даю її тобі, тому що ти виїздиш, а я можу відійти до прабатька ще перш ніж ти повернешся. Я не бачу розумної причини два зайві роки тримати тебе тут, як того хотіла дбайлива твоя мати. Хлопець ти добрий і розсудливий, зброєю орудуєш не згірш за двадцятичотирилітнього, і я вже зараз можу вважати тебе повнолітнім, усе одно, неначе тобі вже минуло двадцять. А зараз їдь собі з миром і в щасті і в нещасті, від якого нехай береже тебе небо, пам’ятай про свого батька!

Так сказав Бенезар із Бальсори, виряджаючи сина в дорогу. Саїд розчулився, прощаючись з батьком, одягнув ланцюжок на шию, засунув за пояс дудочку, сів на коня і помчав туди, звідки вирушав караван до Мекки. Незабаром караван із вісімдесяти верблюдів і декілька сотень вершників рушив у дорогу, і Саїд виїхав з воріт Бальсори, свого рідного міста, яке йому не скоро випадало побачити знову.

Спочатку його розважала новизна подорожі і всяка, досі не бачена всячина, але в міру наближення каравану до пустелі місцевість дедалі більше вражала одноманітністю і втрачала ознаки життя, і Саїдом опанували різні думки, між іншим задумався він і над прощальними словами Бенезара, свого батька.

Він витягнув з-за пояса дудочку, обдивився її зусібіч і врешті-решт приклав до губ, чекаючи, що та видасть голосний красивий звук, але – от так штука! – вона не зазвучала. Він надув щоки і заходився дмухати щосили, але дудочка і не писнула. Розчарований непотрібним подарунком, запхнув він дудочку назад за пояс. Проте незабаром знову замислився над таємничими словами матері. Йому доводилося чути про фей, але ще ніколи він не чув, аби хтось із його сусідів якось спілкувався з надприродними силами. Оповідки про духів зазвичай пов’язували з далекими країнами й давноминулими часами, ось він і вважав, що в наші дні фей не буває, або ж вони більше не навертаються на очі людям і не переймаються їхньою долею. А проте, так розмірковуючи, він раз по раз виявляв бажання повірити в те таємниче і надприродне, що могло відбутися з його матір’ю, ось тому-то майже цілий день їхав немов уві сні, не беручи участі в балачці супутників, і не звертав уваги на їхні співи й сміх.

Саїд був гарний, хоч у рамку вправляй. Погляд його був сміливий і відважний, рот красиво окреслений, і, попри молодість, у всій його зовнішності була така гідність, яку нечасто зустрінеш у такі юні роки, а та постава, легкість і впевненість, з якою він у повному військовому спорядженні сидів на коні, привертали до нього погляди багатьох мандрівників.

Старому, що їхав з ним поряд, хлопець припав до смаку, і той вирішив розпитати його й дізнатися, про що він думає. Саїд, якого батько змалечку вчив поважати старість, відповідав скромно, зате розумно й виважено, чим вельми потішив діда. Саїд цілий день розмірковував над одним і тим самим, тому розмова незабаром перейшла на таємниче царство фей, і Саїд поставив старому відверте питання: чи вірить той в існування фей, добрих і злих духів, які охороняють або переслідують людину.

Старий погладив бороду, похитав головою і відповів:

– Геть-чисто заперечувати, що таке можливо, не можна, хоча мені до цього дня не довелося ще бачити духів ні в образі гнома, ні в образі велетня, не зустрічав я й чарівників та фей.

Потім старий заходився розповідати Саїдові купу різних історій про чудеса, так що замакітрив хлопцю голову, і тепер той уже думав, ніби все, що творилося при його народженні – зміна погоди, солодкий аромат троянд і гіацинтів, – велика і щаслива ознака; певно, його охороняє могутня, добра фея, і дудочку вона подарувала йому саме для того, щоб хлопець міг подати їй звістку про себе, якщо потрапить у біду. Цілу ніч йому снилися палаци, чарівні коні, духи й таке інше, він справді жив у казковому царстві. Як на те, вже наступного дня йому довелося переконатись, які марні всі його мрії і сни. Караван, повільно просуваючись, ішов уже більшу частину дня пустелею. Саїд досі їхав поруч зі старим, своїм супутником, як раптом ген-ген на обрії з’явились якісь темні тіні. Одні сприйняли їх за піщані пагорби, інші – за хмари, а дехто за зустрічний караван, але старий, якому вже не раз доводилося перетинати пустелю, голосно крикнув, що треба вжити заходів: наближається розбійницька орда арабів-кочівників. Чоловіки взялися за зброю й кільцем оточили жінок і крам, усі приготувалися відбити напад. Темна маса поволі сунула на них і нагадувала величезну зграю лелек, яка зібралася летіти в далекі краї. Потім орда стала наближатися чимраз швидше, і ще перш ніж подорожани встигли розгледіти вершників, озброєних списами, араби зі швидкістю вітру налетіли на караван.

Чоловіки хоробро боронились, але розбійників було понад чотири сотні, вони оточили караван зусібіч, багатьох ще здалеку застрелили із луків, а потім пустили в хід списи. Цієї страшної хвилини Саїд, який увесь час відважно бився в перших лавах, згадав про свою сопілочку, він хутко витяг її, приклав до губ, дунув і… і сумно опустив, – вона не видала ні звуку. Розлютований і жорстоко розчарований, хлопець прицілився й пустив стрілу в груди арабові, що виділявся серед інших багатим одягом; той захитався й упав з коня.

– Аллах! Що ви накоїли, юначе! – вигукнув старий, який їхав поруч. – Тепер усім нам кінець!

Так воно й сталося. Щойно розбійники побачили, що їхній поплічник упав, як вони оскаженіли, із шаленими криками накинулися на караван і швидко впоралися з деякими ще не пораненими чоловіками. Саїда вмить оточило п’ять-шість арабів. Хлопець так спритно орудував списом, що ніхто не наважувався до нього підступитися; нарешті один араб натягнув лука, прицілився й уже хотів було спустити тятиву, але за мить інший подав йому знак. Саїд приготувався до нового нападу, проте не встиг він отямитися, як інший розбійник накинув йому на шию петлю, і хоч як Саїд намагався розірвати мотузку, всі зусилля його були марні, петля затягувалася дедалі тугіше, – Саїд потрапив у полон.

Караван був почасти знищений, почасти полонений. Араби, що належали до різних племен, поділили між собою бранців і здобич, а тоді помчали одні на південь, інші – на схід. Саїда супроводжувала четвірка озброєних вершників; вони раз по раз кидали на хлопця зловісні погляди й обсипали прокльонами. Він зрозумів, що вбив значну людину, може, навіть сина вождя. Рабство, що йому загрожувало, було гірше за смерть. Тому Саїд потайки тішився, що викликав на себе гнів усього племені, бо був упевнений, що, повернувшись у стан, араби його вб’ють. Озброєні вершники стежили за кожним його рухом і, щойно він озирався, погрожували списами. Та якось, коли кінь одного з них спіткнувся, Саїд швидко озирнувся й з радістю побачив старого, свого супутника, якого вважав убитим.

Нарешті вдалині забовваніли дерева й намети, а коли під’їхали ближче, назустріч прибулим кинулася ціла юрба жінок і дітей; але при перших же словах розбійників вони зайшлися голосним плачем, скинули на Саїда злим поглядом, а тоді посипали прокльонами і погрозливо замахали руками. «То це він убив великого Альманзора, хороброго з хоробрих! – кричали вони. – Він винен у смерті, ми кинемо його тіло на поживу шакалам». Потім, оскаженівши і хапаючи все, що потрапляло під руку, – гілки дерева, каміння, – кинулися вони до Саїда з такою люттю, що розбійникам довелося втрутитися.

«Геть, шмаркачі! Жінки, куди ви лізете? – кричали вони, розганяючи юрбу списами. – Хлопець убив великого Альманзора в бою, він заслуговує на смерть, але не від руки жінки, а від меча хоробрих».

Вибравшись на вільне від наметів місце, вони зупинилися; полонених зв’язали по два, здобич занесли в намети, а зв’язаного Саїда відвели до великого намету. Там сидів старий у багатому вбранні, поважна, горда постава якого свідчила, що він очолює цю орду. Араби, що привели Саїда, стали перед ним, сумно схиливши голови.

– Голосний плач жінок сповістив мені про те, що сталося, – мовив величний чоловік, окинувши поглядом одного за іншим усіх розбійників, – з ваших облич я бачу, що здогад мій потвердився – Альманзор наклав головою в бою.

– Авжеж, Альманзор загинув у бою, – відказали розбійники, – але тут, о, Селіме, володарю пустелі, перед тобою той, хто його вбив, ось він, суди його. Якою смертю має він померти? Чи розстріляти його з луків, чи прогнати крізь ряд списів, а, може, ти хотів би його повісити або прив’язати до коней, щоб ті розірвали його?

– Хто ти? – запитав Селім, кинувши похмурий погляд на полоненого, що мужньо стояв перед ним в очікуванні смерті.

Саїд коротко, не криючись, відповідав на його запитання.

– Як ти вбив мого сина – завдав йому удару в спину, по-зрадницькому поціливши стрілою або списом?

– Ні, пане, – відповідав Саїд, – я вбив його в чесному бою, коли кочівники наскочили на наш караван; я пустив стрілу йому в груди, бо в мене на очах від його руки загинуло вісім моїх супутників.

– Все так, як він каже? – запитав Селім тих, хто привів Саїда.

– Звісно, він учинив так, як учинив би кожен із нас, – докинув отаман розбійників, – він бився з ворогом, який хотів відібрати в нього свободу і життя, і вбив його; тому негайно розв’яжіть його!

Розбійники з подивом глянули на свого вождя і знехочу, нерішуче виконали наказ.

– То вбивця твого сина, хороброго Апьманзора, не винен у смерті? – запитав один із них, кинувши гнівний погляд на Саїда. – Краще б ми його відразу вбили!

– Він не винен у смерті! – кинув Селім. – Я беру його до себе в намет як пайку здобичі, що належить мені згідно з законом, хай буде моїм слугою!

Саїд не знаходив слів подяки, але його поводирі скаржилися, покидаючи намет, а коли жінки і діти, які чекали страти Саїда, почули рішення Селіма, вони здійняли плач і лемент, кричали, що помстяться вбивці за смерть Альманзора, якщо вже рідний батько не бажає дотримати звичай кровної помсти.

Решту бранців воїни поділили між собою; одних відпустили, щоб отримати викупне за багатших, інших послали пасти стада, а деяким, що їм до цього дня служило щонайменше десять рабів, дали найважчу роботу. Не так ішла справа з Саїдом. Чи то допоміг його мужній, героїчний вигляд, чи то таємниче заступництво доброї феї, – сказати важко, але Саїд завоював прихильність старого Селіма. І хоча він жив у його наметі радше як син, аніж як слуга, проте до незрозумілої прихильності старого отамана примішувалася неприязнь решти слуг. Усюди Саїд зустрічав ворожі погляди, а коли йшов один табором, чув лайки і прокляття, кілька разів навіть пролітала біля самих його грудей стріла, поза сумнівом, призначена йому, а те, що смерть схибила, він приписував таємничій дудочці, яку досі носив на грудях, вірячи, що це вона оберігає його.

Хлопець частенько скаржився Селіму на нападки, але марно намагався той знайти підступних арабів, які замірялися на життя Саїда; здавалося, все плем’я об’єднувала ворожнеча до чужоземця, що тішився з ласки отамана. І ось одного разу Селім мовив:

– Саїде, я сподівався, що ти заміниш мені сина, який загинув од твоєї руки; не твоя і не моя вина, що надії мої не виправдалися; всі гострять зуби на тебе, і навіть я вже не зможу захистити тебе. А яка користь буде тобі або мені з того, коли я засуджу винного, який підступом тебе вбив? Тому, коли мої люди повернуться з наскоку, я скажу, що батько твій прислав за тебе викупне, і накажу вірним мені людям провести тебе через пустелю.

– Та кому, окрім тебе, можу я вірити? – запитав збентежений Саїд. – А що коли вони вб’ють мене дорогою?

– Від цього збереже тебе клятва, яку я з них візьму, ще ніхто ніколи не порушував даної мені клятви, – заспокоїв його Селім.

За кілька днів у стан повернулися ті араби, що ходили в наскок, і Селім справдив свою обіцянку. Він подарував Саїду зброю, одяг і коня, скликав своїх поплічників, вибрав п’ятьох йому в поводирі, взяв із них страшну клятву, що вони не вб’ють Саїда, і зі сльозами відпустив хлопця.