Але Митькові не вдавалося тримати спину рівно. Щоразу він згадував про те, що казала йому Віка, а потім згинався, нахилявся – ніс його майже торкався аркуша.
– Усе зрозуміло, – сказав дядько Сашко, поспостерігавши за ним трохи, – час тобі йти до іншого лікаря – до окуліста. Мабуть, ти погано бачиш…
Окуліст був дуже веселий. Він усміхнувся Митькові, посадив його на стілець і сказав:
– Заплющ одне око.
«Я тепер неначе пірат!» – подумав Митько.
– Які літери бачиш?
Літери були зображені на білому аркуші й розташовані в кілька рядків. Із кожним рядком вони ставали дедалі меншими. Наче мушки, ховалися унизу аркуша. І вгадати їх було неможливо.
– Бачу тільки верхні рядки, – зітхнув Митько.
– Я подарую тобі окуляри. І ще, Митьку, менше дивися телевізор (не більш ніж дві години), більше гуляй надворі, їж продукти, корисні для очей, – моркву та чорницю.
– Я постараюся! – пообіцяв радісно Митько. Йому кортіло скоріше показати всім друзям і татові з мамою свої нові чудові окуляри. В окулярах він одразу став немовби серйозним і дорослим!
– Все-все можу бачити! – радісно сказав Митько, вдягнувши окуляри. – Цей окуліст – справжній чарівник!
