Майже годину аварійний евакуатор витягав авто з готельного ставка. На щастя, крім того, що авто було мокре, воно не зазнало великих ушкоджень. Звичайно, воно тепер не заводилось, і його довелося відбуксирувати до гаража, щоб там добряче висушити. А Еліси так і не могли придумати, чим їм зайняти Сіґурда.
Тім запропонував, щоб Сіґурд заносив гостям у номери їхні валізи, але пані Еліс засумнівалася в цьому:
– Я думаю, почасти проблема в тому, що Сіґі не вміє нормально розмовляти з людьми. Адже він, як не крути, походить з X століття. Йому, мабуть, так важко.
Її чоловік ледь усміхнувся й поцілував дружину в щоку.
– Яка ти поблажлива. Сіґурд витворяє такі жахливі речі, а ти все йому вибачаєш.
– Тому що він опинився в часовій пастці. На відміну від тебе, Кіфе. А от якщо ти негайно не підстрижеш живопліт, ТОБІ я цього точно не вибачу.
– А… до речі, стосовно живоплоту в мене виникла дуже гарна думка, – озвався пан Еліс. – Нехай садівництвом займеться Сіґурд. Ідеальна для нього праця. Підрівняти трохи травичку, підстригти живопліт і таке інше – робота не бий лежачого.
Пані Еліс засумнівалася.
– Може й так, Кіфе, але стосовно Сіґурда, боюся, ти помиляєшся. Хоч можна спробувати. Гіршого, ніж із прибиранням кімнат, мабуть, не станеться. Ой лишенько… поглянь-но на пані Тиблетовату, вона щось не надто радісна. Цікаво, що ж там сталося.
І справді, пані Тиблетовата мала страшенно зажурений вигляд і зовсім не була подібна на саму себе. Вона хапливо підбігла до пані Еліс.
– Не знаю, що мені й робити. Просто не знаю, – повторювала вона.
– Прошу вас, пані Тиблетовата, спробуйте заспокоїтися, – порадив пан Еліс. – У чому справа?
– Я щойно мала таку жахливу телефонну розмову. Не знаю, що тепер робити. Пам’ятаєте мою сестру, ту, що приїжджала на весілля… вона живе в Шотландії. Так ось, щойно потелефонував її сусід і повідомив, що вона дуже невдало впала. Її забрали в лікарню з не знати якими переломами. – Вона повернула своє поблідле обличчя до пана Еліса. – Що мені робити?
Пан Еліс узяв її руки й легенько стис.
– Пані Тиблетовата, їдьте до своєї сестри. Ви їй потрібні. Їдьте в лікарню й переконайтеся, що з нею все гаразд. Побудьте з нею, скільки буде потрібно.
Пані Тиблетовата вдячно захитала головою.
– А що буде з…?
– За готель не турбуйтеся, – втрутилася пані Еліс.
– Я мала на увазі Сіґурда, – прошепотіла пані Тиблетовата. – Що буде з моїм чоловіком? Він же така дитина!
– Залиште його з нами. Він тільки заважатиме вам, якщо його повезти в Шотландію. А з нами він не пропаде, – сказала пані Еліс, нишком перехрестивши за спиною пальці.
– Ага, ми за ним припильнуємо, – підтвердив Тім. – Він може навчити мене, як битися на Носодлубах.
– Гммм, це дуже придасться! – пробурмотів пан Еліс.
– Ой, дякую вам, дякую. Я так надіялася, що ви зможете про нього подбати, – розчулилася пані Тиблетовата. – Я побіжу пакувати речі, щоб устигнути на перший поїзд із Флотбі, – і з цими словами вона потупотіла сходами вгору.
Пані Еліс дивилася їй услід.
– Сіґі з нами не пропаде, – повторила вона. – Ой лихо, і чого ж я таке сказала?
Сіґурд мало не здурів, довідавшись, що його найдорожча Тибця від’їжджає на кілька днів. Він смикав себе за бороду й волав до небес:
– Почуй мене, Одіне! Почуй мене, Торе! Поверніть назад жінку-вікінга. Я принесу вам велику жертву!
– Вона ж їде тільки на пару днів, Сіґі, – зауважила Зоя. – Чого ти так галасуєш. Краще б допоміг припильнувати за готелем.
Сіґурд замовк. Він випростався, вихопив із піхов Носодлуба й пожбурив його вгору. Меч застряг у стелі, та все ж таки це був величний жест.
– Я, вікінг Сіґурд, – заревів він, – присягаюся всіма богами захищати готель, аж доки настане великий день повернення жінки-вікінга!
Це була зворушлива промова, хоч і цілком безглузда, а коли Сіґурд висмикнув зі стелі свого Носодлуба разом із півтонною штукатурки, всі засумнівалися, чи справді вони хотіли б мати ось такого захисника готелю.
Тім подивився на Зою й закотив очі.
– Він явний псих, – прошепотів він їй.
– Коню ясно, – відповіла Зоя й вийшла з кімнати в пошуках відерця, в яке можна було б позбирати рештки штукатурки.
Пан Еліс тим часом вивів Сіґурда надвір, щоб показати йому височенький живопліт, яким був оточений сад.
– Його треба добре підстригти, Сіґі.
– Добре підстригти? – перепитав ошелешений Сіґі.
– Так. Дивися, це пила для живоплоту. Вона електрична, – пан Еліс увімкнув електропилу.
Сіґурд сахнувся, вихопив Носодлуба й почав знавісніло ним розмахувати над паном Елісом, немовби готувався до грандіозної битви.
Пан Еліс засміявся й вимкнув пилу.
– Вона не атакує тебе, Сіґі. Дивися. Ось що ти маєш нею робити.
Пан Еліс знову ввімкнув пилу й заходився акуратно підстригати живопліт. Гілочки й листочки падали навсібіч на землю. Сіґурд пильно за цим стежив. Він був мов зачарований. Пан Еліс передав Сіґурдові інструмент і показав йому, як стригти кущі.
– Бачиш? Це досить легко. А тепер підстрижи сам цією пилою весь живопліт, до самого кінця. Добре?
– Всьо буде чотко, шеф.
– Краще б ти цього не казав, – буркнув пан Еліс і рушив до готелю. Та вже переступаючи поріг, він відчув якусь тривогу, коли за його спиною заревіла електропила.
– Тільки постарайся, Сіґі, зробити все добре, – розпачливо попросив він.
– Всьо роблю добре, – пробурмотів Сіґурд, стискаючи в руках вібруючу пилу.
Пан Еліс зайшов у готель. Не міг же він цілісінький день морочитися з Сіґурдом – треба було щось робити зі штукатуркою.
Якийсь час Сіґурд просто стояв і зачудовано дивився на дивовижний інструмент, що його пан Еліс так необачно втулив у шалені Сіґурдові руки. Його очі сяйнули божевільним блиском, і Сіґі оскаженілим поглядом обвів садок. Загуркотів двигун, і Сіґурд рушив на ворога.
* * *
Першою особою, на кого наштовхнувся пан Еліс у вітальні, виявився пан Трип.
Маленький кістлявий інспектор з відділу охорони здоров’я знову приперся в готель і заговорив своїм консервобаночним голосом.
– Доброго дня, пане Еліс, – пробрязкотів він. – Сподіваюся, цей день для вас добрий?
Пан Еліс спромігся на жалюгідну посмішку.
– Гарно вам дякую, пане Трип. Чим ми завдячуємо щастю знову вас тут бачити?
– Я прийшов у справі вашого “вікінга”. Я, звісно, не маю на увазі, що він справжній вікінг. Таке твердження було б занадто сміливим.
Пан Трип пронизав пана Еліса своїми гострими, немов у ласиці, очима.
– Це вас якнайменше стосується, – відповів якомога стриманіше пан Еліс. – Але чим я міг би вам прислужитися?
– Я прийшов з метою пересвідчитися, що цей… “вікінг”… не становить більше загрози здоров’ю ваших гостей, бо інакше мені доведеться видати наказ про закриття вашого готелю. Сподіваюся, він більше не подає страви?
– Звичайно, ні. Він працює в саду, – відповів пан Еліс.
Пан Трип вишкірився підленькою посмішкою.
– Ви не будете проти, якщо я це перевірю? Це не означає, що я вам не довіряю. Просто…
– …ви мені не вірите, – завершив за нього пан Еліс. – Ідіть за мною, пане Трип, і побачите, що Сіґурд сумирний як ягня.
Вони попрямували в сад. Зупинилися там. Завмерли. Саду більше не було.
Здаля ще й досі долинало кровожерливе вищання електропили, що нею Сіґурд зрізав останні квіти, кущики, рослини й рештки живоплоту – фактично все, що бодай на кілька сантиметрів вивищувалося над землею.
Панові Елісу мало не відняло мову.
– Що ти зробив? – прохрипів він.
Сіґурд вишкірився широченною посмішкою й вимкнув пилу.
– Я підстриг кущі, як ви мені показали! Вжик! Вжик! Це краще, ніж Носодлуб! Коли Сіґурд знову йде на війну, він бере Смертохрап.
– Смертохрап? – ошелешено перепитав пан Еліс.
– Я називаю нову зброю Смертохрап. Вона гуркотить, як чоловік, що хропе, і несе смерть усьому – Смертохрап.
Пан Еліс ледь чутно забурмотів:
– У мене в саду скажений вікінг, який оце щойно знищив усі мої кущі і квіти електропилою, що називається Смертохрап. Що мені робити?
Його настільки приголомшило це повномасштабне винищення власного саду, що він не зауважив, як вибалушилися в Сіґурда очі й побагровіло лице. Вікінг щойно помітив пана Трипа.
– Ти знищив моє весілля! – заревів Сіґурд. – Тепер я знищу тебе!
Пила клацнула своїми зубами, і Сіґурд кинувся на інспектора охорони здоров’я. Пан Трип пронизливо заверещав і зник у готелі, замкнувши за собою двері.
– Я тебе вб’ю! – волав Сіґурд. – Ти малий курдупелю. Я зроблю тебе ще меншим. Поріжу тебе на шматочки, мов салямі!
Хвилин десять пішло на те, щоб угамувати Сіґурда й забрати в нього Смертохрап, а тоді ще цілу годину пан Еліс намагався заспокоїти пана Трипа. Кістлявий інспектор охорони здоров’я тремтів з голови до ніг як осиновий листок.
– Ми цього так не залишимо, пане Елісе. Мені ще ніколи не погрожували, і ви не думайте, що вам це так минеться. Він збирався порізати мене на шматки електропилою. Я йду прямо в поліцію. Цього маніяка треба запроторити у в’язницю, і вас також. Це не готель, а ганьба. Це взагалі не готель, це божевільня. Вас усіх треба ізолювати. Я йду в поліцію. Але це ще не останні слова Ернеста Трипа. Я ще повернуся, запам’ятайте, і ви тоді скуштуєте біди…
Знавіснілий інспектор побіг униз готельними сходами, розмахуючи кулачком і пронизливо репетуючи.
Пан Еліс важко впав у крісло й охопив лице руками.
– Якби ж то був просто кошмарний сон, – пробурмотів він сам собі.