З лютими вигуками, щоб додати собі відваги, поліцаї кинулися до готельних сходів. Сіґурд зіскочив на ноги й натягнув штани. Почав оскаженіло розмахувати Носодлубом. Поліцаї на мить зупинилися, сторожко приглядаючись до оголеного по пояс вікінга. Сіґурд люто дивився на них з убивчим блиском в очах. Зненацька він вигукнув: “Бу-у!” – розвернувся і зник у готелі.
– В атаку! – пискнув констебль Гарні, і поліцаї кинулися вслід за Сіґурдом, але в результаті позастрягали в дверях. Вони жахливо пихкали, фиркали, чмихали, хрипіли і стогнали, аж поки їм нарешті вдалося протиснутися всередину. Спотикаючись, вони потупотіли навздогін вікінгу, що заливався реготом.
Сіґурд був страшенно задоволений. Він мчав угору одними сходами, а тоді з’являвся зовсім на інших. З’їжджав додолу поручнями, проносився кухнею, знову вбігав у готель і нісся вгору сходами, влітав у чужі номери, лякаючи ошелешених гостей. Тоді знову стрибав додолу сходами, пробігав вітальню, тупотів садом, дряпався вгору пожежною драбиною… а кількість людей, що гналися за ним, постійно зростала, бо до них долучалися гості, які вибігали зі своїх номерів.
Нарешті Сіґурд вирішив, що досить з нього біганини. Він швидко зиркнув через плече, побачив довжелезну синю вервечку, що зміїлася за ним услід, тоді промчав вузеньким коридорчиком і щез, не залишивши по собі жодного сліду, якщо не рахувати прочинених дверей, що показували, куди він заскочив.
Двадцятеро поліцаїв і п’ятнадцятеро гостей захекано влетіли в малесеньку кімнатку й побачили, що там нікого немає. Крім відчиненого вікна, ніщо не свідчило про те, що там був Сіґурд. Констебль Гарні підбіг до вікна й визирнув у сад. Сіґурд стояв там унизу, махаючи їм рукою.
Констебль Гарні заскрипів зубами. Що-що, але стрибати з такої височини в сад він аж ніяк не наважувався. Він кинувся до сходів і побіг ними вниз, у бік саду. Сіґурда знову ніде не було.
– Все обшукати! – втомлено прохрипів констебль. – Він має десь тут бути!
Поліцаї, трусячи головами, розбіглися хто куди по саду, неначе морські свинки, що повтікали з клітки.
Пан і пані Еліси, а також Тім і Зоя чудово знали, куди заліз Сіґурд, але воліли б цього не бачити. І тільки коли десь жахливо заскрипіла коробка передач, поліцаї нарешті зрозуміли, що сталося.
Люто заревів автомобільний двигун, оскаженіло завертілися колеса, і одна з поліційних машин раптово шугонула, мов ракета, готельним подвір’ям. Завила сирена, знову щось зловісно затарахкотіло в коробці передач, і Сіґурд вилетів крізь готельні ворота на головну вулицю. Пані Еліс затулила вуха. Тім і Зоя схвильовано застрибали на місці.
– Тримайся, Сіґурде! Покажи їм, на що ти здатний! Дава-а-ай!
Поліцаї дивилися на все це, не вірячи власним очам, аж поки розлючений крик констебля Гарні не примусив їх кинутися до решти авт. Повітря затремтіло від виття сирен, з-під коліс, що люто закрутилися, сипонуло навсібіч каміння, і п’ять поліційних автомобілів пустилися навздогін.
Поволі сирени стихли вдалині, а на готельному подвір’ї вляглася курява. Пенні Еліс обвила чоловіка за пояс.
– І що тепер, Кіфе? – запитала вона. – З мене вже цього досить.
Пан Еліс стояв і дивився на головну вулицю. Тоді повернувся в бік готелю:
– Я йду на кухню. Заварю собі чаю і вип’ю три пігулки аспірину, щоб не тріщала голова… Ось що буде тепер. А потім ми сядемо й зачекаємо. Я впевнений, що невдовзі поліцаї знову сюди нагрянуть.
Пан Еліс втомлено попрямував у готель. Зоя й Тім мовчки дивилися, як пані Еліс рушила вслід за чоловіком. Тім зиркнув на свою старшу сестру.
– Біда? – запитав він.
– Велика біда, – відповіла Зоя, а тоді вони присіли на готельні сходи й стали чекати.
Автопогоня тривала недовго.
Сіґурд не набагато вправніше керував автом, ніж тоді, коли випробовував, як плаває машина пана Еліса в готельному ставку з качатами.
Поки він розмірковував, куди крутити кермо, його вже винесло прямісінько на пляж. Перелякані відпочивальники з вереском розбіглися хто куди, рятуючись від поліційної машини з сиреною, що робила на піску химерні кола й зиґзаґи і врешті-решт пірнула своїм капотом прямо у хвилі.
Сіґурд, мабуть, подумав, що зможе доплисти на машині аж до Данії.
Звичайно, з цього нічого не вийшло. Двигун авта наповнився морською водою й заглух.
Сіґурд одчинив дверцята і шубовснув прямісінько у величеньку хвилю, впав, захлинувся, знову засапано підвівся й опинився в руках констебля Гарні, оточеного дев’ятнадцятьма поліцаями.
Констебль Гарні вишкірив зуби.
– Попався, синку!
Клацнули наручники, і Сіґурда поволокли до поліцейського авта, а тоді повезли до відділку поліції Флотбі.
Телефонний дзвінок, що його так боялися почути в готелі “Вікінг”, пролунав раніше, ніж того сподівалися.
Пан Еліс стояв, притуливши до вуха слухавку, з понурим обличчям і страшенно втомленим виглядом. З ним говорив пан Трип, явно смакуючи кожнісіньку мить свого тріумфу. Нарешті пан Еліс відклав слухавку.
– Його посадили в камеру. Це все. У нього немає шансів. Поліцаї дуже не люблять, коли їм погрожують мечами й викрадають їхні авта. От халепа! Не знаю, що тепер робити, – він важко опустився в крісло.
Пані Еліс випростала плечі.
– Я знаю, що робити, – сказала вона, підходячи до телефону.
Набрала якийсь довгий номер, що цілу вічність не озивався, аж поки хтось там нарешті взяв слухавку.
– Алло? – сказала пані Еліс. – Це ви, пані Тиблетовата? Вас турбує Пенні. Як там ваша сестра?
На другому кінці дуже довго говорили, аж поки пані Еліс сказала:
– Це добре. Я рада, що вона видужує. Як справи тут? Ну, у нас виникли деякі ускладнення. Так. Не дуже великі. Сіґурда посадили до в’язниці…
Зі слухавки донісся такий жахливий вереск, що навіть пан Еліс і діти його почули. Лементи й репетування лунали довго й безупинно. Нарешті пані Еліс поклала слухавку й посміхнулася своєму чоловікові й дітям.
– Пані Тиблетовата сідає на перший поїзд до Флотбі, – повідомила вона.
– Не бачу, що в цьому доброго, – похмуро озвався пан Еліс.
– Ну, уяви собі таке, Кіфе. Якби, скажімо, ти був констеблем Гарні, який щойно запроторив Сіґурда в поліційну камеру, чи хотів би ти зустрітися з пані Тиблетоватою, щоб пояснити це все їй?
Виснажене обличчя пана Еліса поволі освітилося посмішкою. Він поцілував дружину в щічку.
– Ти, Пенні, така розумна й така небезпечна жінка.
– Можливо, хоч я далеко не така небезпечна, як пані Тиблетовата, коли вона починає рвати й метати!
– Буде бійка, тату? – поцікавився Тім. – Я можу долучитися? Пані Тиблетовата їх усіх відгамселить?
– Тіме! Так говорити негарно! – втрутилася пані Еліс.
Тім зітхнув.
– Я ж тільки запитав, – буркнув він.
– Краще піди й зроби щось корисне… скажімо, поприбирай у своїй кімнаті, перш ніж ми поїдемо на вокзал зустрічати Тибцю. Давай.
Тім ще раз важко зітхнув і потюпав сходами вгору. Намагався навести лад у кімнаті, але був для цього надто збудженим. Наступні кілька годин очікування тривали цілу вічність.
Та хоч як нудно було Тімові чекати в готелі, це не йшло в жодне порівняння з тією люттю й роздратуванням, що переповнювали пані Тиблетовату, поки її потяг поволі повз у бік Флотбі.
Вона не могла повірити, що поїзди бувають такі безнадійно повільні. Коли у вагон зайшов, щоб перевірити квитки, контролер, вона навіть запитала в нього, чи не варто їй вийти й підштовхнути трохи поїзд. Йому це зовсім не здалося дотепним.
Упродовж останніх кількох днів пані Тиблетовата опікувалася сестрою, тож їй і так уже здавалося, що вона занадто довго засиділася на одному місці, де тільки те й робила, що бігала туди-сюди з чашками чаю і грілками. Вона тепер аж вибухала притлумленою енергією, і коли поїзд підповзав до вокзалу Флотбі, двері її вагону були вже давно відчинені. Пані Тиблетовата зістрибнула на платформу з валізкою в руці і швидко побігла до бар’єру, за яким нетерпляче очікувала на неї родина Елісів.
– Де він? Де мій Сіґі? – заволала вона.
Пан Еліс узяв її попід руку й відпровадив до машини, що була не тільки на ходу, а ще й сухесенька, бо щойно повернулася з гаража. Коли вони всі там умостилися, пан Еліс усе їй розповів.
Тибця сиділа на задньому сидінні, й по її щоках рясно котилися сльози. Вона знову і знову стискала й розтискала свої кулачиська. Тоді почала гатити ними спочатку себе по колінах, а потім по сидінню водія. Пан Еліс мало не вилетів через вітрове скло, а авто мало не перетнуло перехрестя на червоне світло.
– Заради всіх святих! – вигукнув пан Еліс. – Обережніше!
– Я вб’ю того пана Трипа! Це все через нього. Малий, шолудивий, паршивий, підлий цуцик. Я його вб’ю!
– Це не допоможе, – зазначив пан Еліс. – Послухайте. Вертаймось у готель, вип’ємо гарненько чашечку чаю, сядемо і спокійно все обміркуємо. Нам потрібен план.