Чоловічі роздуми про головну причину розлучень (закінчення)

Така зовнішня канва мого життя. І дивлячись на неї, хто візьметься докорити мені в тому, що всі ці роки я жив не заради сім’ї?

Ніхто не візьметься?

Тоді спробую зробити це самостійно, щоб зробити картину більш об’ємною.

Перший час ми з дружиною періодично сперечалися про те, хто в сім’ї має бути головним. І коли вона в черговий раз обурено запитувала: “Ну чому завжди саме ти вирішуєш – як і що нам робити?” – я з незмінною постійністю відповідав їй: “Тому що я – чоловік”. Цей рецепт від крутого мачо Гоші з кінофільму “Москва сльозам не вірить” став для мене головним аргументом у сімейних сварках. Дуже зручний аргумент, до речі. Нічого не пояснює, проте – остаточний і безперечний. І тоді здавалося мені, нетямущому, що це – ох як правильно! Зараз-то я бачу, що герой Баталова – просто нещасний чоловік, ранимий і гордий, який не зумів нормально реалізувати себе в соціумі і через це тяжко переживає.

Ну який рівень прийнятих їм рішень? Набити пику хуліганам у підворітті, організувати виїзну п’янку на природі, навчити дівчинку різати цибулю. А потім – влаштувати тиху істерику і на два тижні піти в запій через комплекс соціальної неповноцінності, що загострився. От вже дійсно – гідний приклад для наслідування! Проте саме його парадоксальна логіка стала для мене основою самоствердження в сім’ї: “Бо – чоловік”.

Чинити опір цьому моя бідна дружина намагалася роки три. Потім змирилася. А я з гордістю пояснював друзям, що от, як з дружинами потрібно – строго, по-чоловічому. І якщо потім дружина все ж робила якісь боязкі спроби з’ясувати стосунки, я з “чоловічою непохитністю” казав їй:

– Не подобається такий чоловік, йди. Ніхто тебе не тримає.

І адже знав, абсолютно точно знав, що нікуди вона не піде. Бо діти на руках маленькі. Бо уходити-то їй особливо нікуди. А найголовніше – бо любить вона мене, дурня.

Тоді – ще любила… І от, прекрасно усвідомлюючи все це, я казав їй те, що казав. А серце так і завмирало від свідомості власної невразливості в подібних суперечках.

Скільки поколінь самовпевнених мужиків кидалися осаджувати своїх дружин з таким ентузіазмом, ніби перед ними не улюблена жінка, а самурай із голим мечем. Втім, на самурая мабуть так відважно не стрибали б, побоялися…

Далі в житті нашому було от що. Коли я перевіз сім’ю в Жіздру, ми за три роки змінили сім квартир, які були звичайними сільськими будинками без води і газу, з пічним опалюванням і із зручностями у дворі. Кажуть, два переїзди дорівнюють одній пожежі. Через три з половиною такі “пожежі” я протягнув тоді дружину з дітьми. Як же їй було страшно і незатишно в цих чужих будинках… Усе її лякало – темрява і безлюдність на вулиці увечері, відсутність телефону (мобільників у провінції ще не було), піч, яку ніяк не виходило розтопити. На руках троє маленьких дітей, і немає поруч ні мами, ні друзів. Один лише героїчний чоловік, який весь день кладе цеглу, а увечері рушиться на диван і вимагає “щось пожерти”. І це б ще гаразд, а скільки разів було, що “втомлений годувальник”, перекусивши і відпочивши, уходив кудись допізна в гості, заздалегідь запитавши ласкавим голосом: “Ніночко, ти мене відпустиш?” А чого ще бідній Ніночці залишалося, окрім як змучено посміхнутися і сказати: “Так, звичайно, йди, розвійся”.

І адже бачив же, бачив, що посмішка – вимучена. Розумів, що по суті кидаю її з дітьми на цей вечір – одну, у чужому місті. Що вона буде до мого повернення сидіти і здригатися від кожного шурхоту, бо страшно їй і за дітей, і за себе. Але то дурня  – адже я їй пояснив, що Жіздра – тихе містечко, бандитів тут не буває, алкаші всі смирні, і взагалі все тут краса. Нехай вчиться страх переборювати!

Жіздра в наші дні

А вже як їй доводилося, коли я тижнями пропадав на московських заробітках. Одного дня мені навіщось знадобилися вдома обценьки. Перерив усі інструменти – не можу знайти. І раптом дивлюся – дружина приносить їх звідкись із спальні. Виявляється, коли я бував у від’їзді, вона ночами клала обценьки поряд з ліжком. Щоб було чим від нальотчиків відбиватися, якщо що.

Ще вкарбувалася в пам’ять картина. Кінець зими, під ногами снігова каша, з даху бурульки звисають. Приходжу з роботи, відкриваю хвіртку і бачу: стоїть моя дружина посеред двору і пере білизну в кориті. На голові шапка-вушанка, на руках – помаранчеві гумові рукавички, під які вона рукавички наділа, щоб руки не так мерзнули. І пере. Ніколи не забуду її погляду тоді. Немов би незручно їй, немов застав за чимось ганебним. Адже це їй просто шкода мене було! Знала, що переживатиму, от і старалася до мого приходу свої дикі прання закінчувати. А тут от не встигла. Через пару років я зумів заробити грошей на будинок, у перший же тиждень підключив його до водопроводу і відразу купив пральну машину-автомат.

Проте саме тоді поруч не став і прати на холоді не допоміг, пройшов повз, у будинок. Ну, як же – годувальник! З роботи адже повернувся, втомлений! У кожного своє заняття. І такого от свинства з мого боку за двадцять років було більш ніж достатньо.

Тепер ображаюся, поїхавши на сесію: “І чого це дружина мені не дзвонить тижнями?” Адже сам от так – по крапельці, по ниточці, по іскорці – гасив, рвав і розпліскував усе, що нас зв’язувало. І здається – порвав.

Багато років у глибині душі я чванився тим, що дружина моя дійсно – замужем, тобто – за мужем. Як за кам’яною стіною! Від усіх життєвих знегод широкою спиною її закриваю, усі удари долі беру на себе!

Тільки з чим же я залишив її там, за цією кам’яною стіною? Традиційний комплект: Kіnder, Küche, Kіrche? Ну і брав би тоді собі кого простіше. А то одружився на талановитій, яскравій дівчині з широким кругозором і допитливим розумом, відвіз її в село і поставив у дворі біля корита. І от прийшов час підводити підсумки.

Поки діти були маленькі, на рефлексії в неї особливо часу не було. А тепер, коли вони підросли, – що вона має в активі? Порахувати не важко: відсутність професії – раз, відсутність освіти – два, відсутність соціального статусу – три. Поки народжувала і ростила дітей, ровесниці вчилися, робили собі кар’єру. Зараз одна її подруга – директор музичної школи, друга – заввідділом культури, третя – головбух у серйозній конторі.

А їй, коли вона нещодавно спробувала влаштуватися на роботу, запропонували на вибір вакансії: прибиральницею в Ощадбанку, санітаркою в психінтернаті чи диспетчером у таксі. У сорок років розумна, симпатична жінка опинилася перед таким от нехитрим вибором. Який я забезпечив їй своїми “чоловічими” рішеннями. Від світу захистив. А тепер випадково побачив її запис у соціальній мережі: “Заміжня. За чоловіком. Як за кам’яною стіною. Як у тюрмі”.

От – два автопортрети, дві картини мого життя. У кожній – щира правда. Тільки ніяк не з’єднати їх одне з одним, щоб вийшов цілісний образ. Розпадаються ці дві правди, немов розбите дзеркало, яке, як відомо, не склеїш. І сім’я моя нині – немов у розбитому дзеркалі: кожен – у своєму уламку, у кожного – свій інтерес, свої справи і турботи. Начебто в одному домі живемо, а давно вже нарізно.

Колись я сказав: “У нашому домі всі рішення прийматиму я, бо я – чоловік”. Ну що ж, чоловіче, милуйся тепер на результати своїх рішень. Ти – капітан цього корабля. Ти був на ньому всі ці роки “другим після Бога”. І ти ж посадив його на мілину.

Сорок років – час підведення підсумків. У двадцять – ще можна жити ілюзіями, і в тридцять – ще можна себе обманювати. Але після сорока це вже ніяк не вийде, результати, що називається, – у наявності. І якщо вони виявляться такими, як у мене, залишається або дивитися на це сумне видовище, або – відвернутися скоріше і мчатися від нього світ за очі.

От чому я вже не візьмуся строго судити сорокарічних чоловіків, що кидають свої сім’ї. Знаю тепер – від чого вони намагаються втекти, що штовхнуло їх на другу спробу.

Адже і я теж вирішив спробувати почати все спочатку. От так – просто узяти, і перекреслити прожите-нажите раз вже вийшло воно таким нескладним. І почати нове сімейне життя. З нуля.

Тільки іншу жінку мені для цього шукати немає жодної потреби. За всіма своїми трудами і турботами на благо сім’ї я не помітив, як замість любові став керуватися виключно почуттям обов’язку. А любов-то і розгубив. Що ж, спробую тепер зібрати втрачене. По крупинці, по крапельці – може вийде. Бо без цього – гріш ціна всій моїй самовідданості: “І якщо роздам усе добро моє і віддам тіло моє на спалення, а любови не маю, то нема мені з того ніякої користи” (1Кор. 13:3).

Двадцять років тому Бог дав мені величезне багатство – жінку, яка любила мене так сильно, що готова була йти за мною на край світу, переносити будь-які знегоди, терпіти будь-які позбавлення. Я не зберіг цього дару. Не навчився любити навіть найближчу людину. І що ж мені, просити в Бога ще одну дружину? Як би, прости, Господи, з першого разу не вийшло, можна, я тепер з іншою спробую? Смішно адже, чесне слово.

От і спробую почати все спочатку з тією самою дівчинкою, до якої колись прийшов з букетом гладіолусів і копійчаними перснями. Правда, тепер замість рваного светра – життя в дірках… Як і раніше вірю, що Бог посилає людині все необхідне, головне – самому не зіпсувати. Один раз я вже все зіпсував і – сильно. Але ж Бог може все. Значить, може і розбите моє дзеркало склеїти. Щоб знову відбилися в ньому разом – я і дружина, і щоб міг я сказати Йому: “Благоволи ж помилувати мене, і дай мені постаріти з нею!” (Товит 8:7).