Любов усе міняє

Любов не є єдиною нашою емоційною потребою. Психологи відзначають, що базовими потребами є потреби безпеки, власної цінності і ваги. Любов, проте, є пов’язаною з усіма цими потребами.

Якщо я відчуваю, що мене люблять, то можу розслабитися, знаючи, що мій коханий чи кохана не завдасть мені болю. Я почуваю себе в безпеці у його/її присутності. Я ладен відважно подолати всі перешкоди, пов’язані з моїм покликанням. Я можу мати ворогів в інших сферах життя, але з чоловіком або дружиною я почуваю себе в безпеці.

Почуття власної цінності живиться тим, що обранець або обраниця люблять мене, зрештою, якщо це так, отже, мене варто любити. Батьки могли висловлювати негативні чи непевні ідеї про мою цінність, але партнер знає мене як дорослу людину і любить мене. Його/її любов підносить мою самооцінку.

Потреба почувати себе вагомим є емоційною силою, яка пояснює багато наших вчинків. Життям рухає прагнення успіху. Ми хочемо, аби наше життя щось означало. Ми по-своєму розуміємо те, що таке мати вагу, і важко працюємо задля досягнення цілей. Любов, яку відчувають чоловік або дружина, підносить наше відчуття ваги. Ми робимо висновок: якщо хтось мене любить, я маю вагу.

Я вагомий, бо я здатний мислити абстрактними категоріями, виражати свої думки словами і приймати рішення. За допомогою друкованих чи записаних слів ми вивчаємо думки тих людей, які жили перед нами. Я можу скористатися з досвіду інших, хоча вони жили раніше і представляли інші культури.

Я усвідомлюю свою цінність. Життя має сенс. Я хочу в це вірити, але не можу почувати себе вагомим, аж доки хтось не виразить своєї любові. Коли чоловік або дружина з любов’ю вкладають у мене час, енергію і зусилля, мої потреби задоволені. Без любові я можу витратити життя на пошуки власної ваги, цінності і безпеки. Коли я відчуваю любов, це впливає на сприйняття всього позитивно. Тепер я вільний розкривати свій потенціал. Я більше впевнений у своїй цінності і тепер можу спрямувати зусилля назовні замість того, щоби перейматися власними потребами. Правдива любов завжди звільняє.

У контексті шлюбу, якщо ми не відчуваємо любові, наші відмінності гіперболізуються. Ми починаємо сприймати одне одного як загрозу для нашого щастя. Ми боремося за власну значущість, і шлюб стає радше полем битви ніж бухтою.

Любов не дає відповідь на все, але створює атмосферу безпеки, ми тоді можемо шукати відповіді на питання, які нас турбують. Коли є злагода, чоловік і дружина здатні обговорювати відмінності без засудження одне одного. Конфлікти можуть бути розв’язаними. Двоє людей, які є різними, навчаться жити в гармонії. Ми довідуємося, як розкрити найкраще одне в одному. Такими є винагороди любові.

Рішення любити вашу половинку містить вражаючий потенціал. Вивчення першої мови любові обох допомагає розкрити цей потенціал. Любов справді «рухає світом». Принаймні, вона врятувала родинний світ Джин і Норма.

* * *

До мене вони добиралися три години. Було очевидним, що Норм не хотів їхати сюди. Джин примусила, погрожуючи залишити його. (Я не пропоную такого підходу, але люди не завжди знають моїх пропозицій перед тим, як потрапляють до мене). Джин і Норм були одружені тридцять п’ять років і ніколи не відвідували подібних консультацій.

Джин почала розмову.

– Д-ре Чепмене, я хочу, щоби ви відразу дізналися про два факти. Найперше: у нас немає проблем із грошима. Я читала в журналі, що вони найбільш негативно позначаються на шлюбі. Це не про нас. Ми обоє завжди працювали, ми розплатилися за дім й машини. У нас немає жодних фінансових проблем. По-друге, я хочу, щоб ви знали: ми не сваримося. Я чую від друзів, що вони постійно мають непорозуміння. Ми ніколи не сварилися. Не пригадаю, коли востаннє сперечалися: обидва погоджуємося, що суперечки є марними.

Як консультант я був вдячний Джин за те, що вона підготувалася до зустрічі. Я знав: вона відразу перейде до суті. Було очевидно, що жінка продумала свої вступні слова і хотіла подбати про те, щоб ми не загрузли в незначущих проблемах. Вона прагнула мудро використати відведену годину.

Джин продовжувала:

– Проблема в тому, що я просто не відчуваю анітрохи любові з його боку. Життя для нас – це рутина. Ми встаємо вранці і йдемо на роботу. Ввечері він займається своїми справами, а я – своїми. Зазвичай вечеряємо разом, але не розмовляємо. Він дивиться телевізор під час вечері, після цього порядкує в підвалі, а потім куняє перед телевізором, поки я не скажу, що час іти спати.

Таким є наш розклад п’ять днів на тиждень. У суботу вранці Норм грає в гольф, порається в саду після обіду, а потім ми вечеряємо з іншою парою. Він розмовляє з ними, але коли сідаємо в машину, щоб їхати додому, розмова припиняється. Коли ми вже вдома, він куняє перед телевізором, поки не ляжемо спати. В неділю вранці прямуємо до церкви. Ми завжди ходимо туди в неділю вранці, д-ре Чепмене, – наголосила вона.

– Потім, – вела вона далі, – ми обідаємо з нашими друзями. Коли повертаємося додому після обіду в неділю, чоловік спить перед телевізором. Ми звичайно відвідуємо церкву ще ввечері, повертаємось додому, їмо попкорн і йдемо спати. Таким є наш розклад на тиждень. Оце все, що відбувається. Ми подібні на двох людей, які винаймають один будинок. Між нами нічого не відбувається. Я не відчуваю любові. Немає душевного тепла, немає емоцій. Шлюб наш вичерпався, змертвів. Я більше так не можу.

Джин заплакала. Я подав їй серветку і глянув на Норма. Його першим поясненням було:

– Я її не розумію.

Після короткої паузи він продовжив.

– Я роблю усе можливе, аби показати, що я її люблю, особливо останні два-три роки, відколи вона почала дуже на це скаржитися. Здається, нічого не допомагає. Що би я не робив, вона жаліється на брак любові. Я не знаю, що ще зробити.

Я бачив, що Норм був розчарований і невдоволений, і запитав:

– Що ви робите, щоби продемонструвати Джин вашу любов?

– Наприклад, – сказав він, – я повертаюся додому з роботи раніше за неї, отож кожного дня починаю готувати вечерю. Фактично чотири вечори на тиждень на неї чекає майже готова вечеря. В інший час ми вечеряємо в ресторані. Після вечері я мию посуд тричі на тиждень. Деколи маю зустрічі, але тричі на тиждень виконую цю роботу. Я завжди чищу будинок порохотягом, бо в неї болить спина. Пораюся в саду, бо в неї алергія на пилок. Я складаю випраний одяг після того, як він висохне.

Норм розповів, що він ще робить для Джин. Коли замовк, я задумався: А що робить ця жінка? Для неї майже нічого не залишалося.

Норм продовжував:

– Я роблю все це, аби засвідчити свою любов, проте дружина сидить отут і стверджує, як каже мені вже упродовж двох чи трьох років, що не відчуває кохання з мого боку. Я не знаю, що ще для неї зробити.

Коли я повернувся до Джин, вона сказала:

– Д-ре Чепмене, усе це добре, але я хочу, щоби він сів на диван і поговорив зі мною. Ми ніколи не спілкуємося. Ми не розмовляли тридцять років. Він постійно миє посуд, чистить підлогу, косить траву. Він завжди щось робить. Я хочу, щоби він сів на диван і присвятив мені якийсь час, подивився на мене, поговорив про нас, про наше життя.

Джин знову розплакалася. Очевидно, її першою мовою любові був якісний час. Вона благала уваги. Вона хотіла, щоби до неї ставилися як до особи, не як до речі. Нормова зайнятість перешкодила задоволенню її емоційної потреби. Ще поговоривши з Нормом, я виявив, що і він не відчував, що його люблять, але мовчав про це. Чоловік розмислював:

– Якщо ви одружені тридцять п’ять років, рахунки оплачені і ви не сперечаєтесь, на що ще можна сподіватися?

Він був переконаний у своєму. Але коли я поцікавився:

– Яким є ваш ідеал дружини? Якби ви могли обрати її, якою би вона мала бути? – він вперше глянув мені в очі і запитав:

– Ви справді хочете знати?

– Так, – відповів я.

Він випростався на дивані і схрестив руки на грудях. Його обличчя осяяла широка посмішка, і він сказав:

– Я мріяв про таке. Досконала дружина приходила б додому після обіду і готувала для мене вечерю. Я порався би в саду, а вона би кликала мене їсти. Після вечері вона би помила посуд. Можливо, я би трохи помагав, але це було б її обов’язком. Вона пришивала б ґудзики, якби ті відлітали.

Джин більше не могла себе стримувати. Вона повернулася до нього:

– Я тобі не вірю. Ти казав мені, що любиш куховарити.

– Я не проти куховарства, – відповів Норм, – але мене запитали, яким є мій ідеал.

Я знав без уточнень, якою була перша мова любові Норма, – вчинки служіння. Чому Норм робив усе це для Джин? Бо такою була його перша мова любові. На його думку, саме в такий спосіб слід виявляти любов: роблячи щось для інших. Проблема полягала в тому, що «роблення чогось» не було першою мовою любові Джин. Емоційно для неї воно не мало такого значення, як для нього.

Коли свідомість Норма прояснилася, перше, що він сказав, було: «Чому ніхто не пояснив мені цього тридцять років тому? Я сидів би на дивані і розмовляв з дружиною 15 хвилин щовечора замість того, щоби все це робити».

Він повернувся до Джин і сказав:

– Уперше в житті я, нарешті, збагнув, що ти мала на увазі, коли зазначала: «Ми не розмовляємо». Я ніколи цього не розумів, вважав, що ми розмовляємо. Завжди запитував: «Ти виспалася?» Я думав, це вже бесіда. Але тепер розумію: ти хочеш, щоби ми сіли на диван на 15 хвилин щовечора, подивилися одне на одного і порозмовляли. Тепер я розумію, що ти маєш на увазі і чому це для тебе так важливо. Це твоя емоційна мова любові, і ми почнемо послуговуватися нею цього вечора.

Я буду приділяти тобі 15 хвилин на дивані щовечора до кінця мого життя. Можеш на це розраховувати.

Джин повернулася до Норма і сказала:

– Це було б чудово! Я не проти готувати для тебе вечерю. Зроблю це пізніше, ніж звичайно, коли повернуся з роботи, але я не проти. Я хотіла би пришивати твої ґудзики. Ти ніколи не залишав їх для мене.

Я буду мити посуд до кінця мого життя, якщо це допоможе тобі відчувати себе коханим.

Після цієї розмови Джин і Норм почали спілкуватися, послуговуючись відповідними мовами любові. Менше ніж за два місяці в них почався новий медовий місяць. Вони подзвонили мені з Багамських островів, щоби сказати, які радикальні зміни відбулися в їхньому шлюбі.

Чи може емоційна любов відродитися у шлюбі? Звичайно. Ключем є вивчити першу мову любові ваших чоловіка чи дружини і вирішити нею розмовляти.